Навіть за кордоном відомо, що мисливці відносяться до тієї категорії оповідачів, які так і ріжуть вам в очі, навіть не соромлячись, виключно чистесеньку правду.

Рибалок теж можливо віднести до категорії правдолюбних співрозмовників, бо вони як водиться, розказують лише одні бувальщини, але з натягом, не той розмах, порівняйте самі.

Ставши в незалежну позу в колі слухачів, які трохи позадкували, бо ненароком зачепить при розповіді руками, мисливець обов’язково задере в гору великого пальця і почне: – Оце на останньому полюванні вбив оттакенного дикого…зайця (рука натренованим рухом здіймається до стегна, неначе зайці бувають більші за свійських поросят). Ех! А якби ви знали, як я намучився доки припасував того зайця за спину (не дивуйтеся, тепер така мода носити забитих зайців)! По перше, не заважає, а головне дратує ваших напарників – у вас є , а в них немає. І надалі йде докладний перелік у найменших деталях лісів та полів вашої області, а хто з мисливців трохи знайомий з географією не забуде прихопити з десяток гектарів землі з сусіднього району.

А що може протиста­вити рибалка цій зухвалій правді? Розвівши руки як змога далі, хвилюючись та затинаючись про­мовляє: – Їй богу, оттакенна от зірвалась – і все. Слухачі не вірять, не переконливо, хоча можливо, що теж правду матку ріже, а все чому? – доказів нема – одні балачки.

У мисливця навпаки! В самій зухвалій розповіді, навіть коли ви були на полюванні не злізаючи з дивану або іншої засідки (типу ресторану), позитивний результат завжди напоготові!

Яких тільки випробувань не зазнають мисливці на тернистій стежці до успіху: забув дома гроші, рушницю, набої, крамницю "Дари природи” зачинено на облік – але безвихідних ситуацій не буває.

Зупинившись в непролазних ха­щах, щоб Вас, боронь боже, ніхто не побачив, та не перейняв Ваших таємних прийомів полювання, проводите підготовку до успішного завершення мисливських поневірянь. Нариваєте побіль­ше самої соковитої трави, загортаєте в неї знайдену десь при дорозі цеглину, а ще краще дві, та весь цей пакуночок запихаєте до свого мисливського мішка. Перед тим як зав’язати мішок припасовуєте до нього вуха зайця, того самого, що  Вам поталанило по за той рік виміняти за пляшку горілки – і готово.

Люди дивляться з боку, здоровенна торба, повна, аж гне до землі, а звер­ху "ненароком” виглядають вуха. Ви йдете по перону біля вагонів і всі з заздрістю поглядають на вас –  о це мисливець!, зразу видно фахівець, поглянь якого здорованя завалив.

Але все це в майбутньому. Довго довго, цілий рік, ждеш виглядаєш оте полювання, ніяк не дочекаєшся, а воно тихесенько підкрадеться і як торохне по голові, ледь на ногах втримаєшся. Отаке скуштували й ми по за той рік. Тільки то  прочули про відкриття полювання на зайця – кинулися перевіряти набої. Все перемацали – нема патронів потрібного ґатунку, тільки качина мілкота залишилась. – А що ви зробите нею дикому зайцеві? Як він дикий, то здіймається далеченько, метрів за сто, сто п’ятдесят, та неначе у крицю закутий, бо як відомо всі бабахкають, а він цілісінький шусть по кущах і нема.

Провівши декілька годин у безрезультатних митарствах по мисливських крамницях, де такі як Ви аси полювання вислуховують одну і ту ж бездушну фразу на французький манер "Вже нема”, зовсім зневірившись раптом чуєте, що десь дають.

Неначе зірвавшись з цепу, після кількох годинного марафону по  крамницях, різномасна лавина мисливців, придбавши ледь не по мішку набоїв, зосереджена та замріяна хутко розтікається по домівках.

Вдома, витративши кілька годин на вкладання всіх речей які конче потрібні Вам на полюванні, Ви констатуєте той факт, що Вашого мисливського мішка зрушити з місця можливо тільки втрьох. Мине не одна година, доки Ви щось викинувши, а щось і забувши, спробуєте пройти з своїм мисливським скарбом п’ять кроків не зачепивши носом землю.

Нарешті ви готові, але новий клопіт – з ким та куди їхати? Така проблема виникає у вас перед кожним від’їздом до мисливських угідь.

Перед самісіньким виїздом зійшлось до мене з десятка мисливців, в хату не влізли, подалися до клуні посидіти погомоніти. Найцікавіше в процесі полюванні це розповіді бувалих мисливців, стільки не слухай не переслухаєш. Найбільшого апогею розповіді мисливців, які так образливо жінки прозивають брехнею, досягають напередодні відкриття полювання.

Посідали, погомоніли, як кажуть військові, обговорили місце дислокації та стратегію дій. Довгенько сперечались, всиділи все що було.

 Тільки молоді та зелені мисливці поснули хто за, а хто й під столами. Але, смію Вас завірити, це явище не типове, справжній мисливець з "зеленим змієм” на ти і йому завжди не вистачає.

Не звертаючи уваги на той факт, що з ранку не всі могли пригадати навіть своє прізвище, місце зустрічі не забув ніхто. Десь біля четвертої години ранку зібрались на платформі, вдерлися до вагону, порозпихували торби, поснідали та лягли спочивати. Прокинулись від тиші. Вагон стояв на запасній колії тієї самої станції, а в вікно стукав черговий по райвідділу міліції. Ця прикра пригода не збила мисливського завзяття, хоч це полювання коштувало кожному на п’ятдесят карбованців дорожче.

Проїхавши триста кілометрів у поїзді, де людей було трохи більше ніж зірок на небі, ми з задоволенням оглядали мисливські угіддя. По чутках, де як казав кум брата мого свата, зайці такі дикі і їх так багато, що люди по селах відбиваються від них палками. А розмірами зайці такі великі та полохливі, що навіть як не вцілиш у нього, помре зі страху.

Коли добряче втоптавши глибоку свіжу оранку, три кроки поки вилізеш на купину і не менше поки злізеш, ви дотягаєте до узлісся, бажання знайти зайця робиться трохи меншим. Поочищавши з чобіт з десяток кілограмів родючої землі ви падаєте на суху м’яку траву, блаженно вклавши голову на свого мисливського мішка, то вам робиться глибоко байдуже і до зайців і до їх розмірів.

Чого тільки не побачиш на полюванні: і людей покусаних собаками і свиней покусаних людьми – все залежить від вжитого за сніданком чи обідом.

Цілісінький день промотались по полях, ноги вбили, руки ниють, не бачили не те що зайця чи лисицю, а бодай поганої ворони. Недовго сперечались, зійшлися на тому, що час обідати, а для кращого апетиту порішили пройти малесеньке поле з десяток гектарів.

Тільки витягнулись ланцюжком по межі, з’ясувалося, що більша половина самих бувалих та удачливих мисливців заїхала на номери, а ви молодші і тупцяйтесь по полях. Робити нічого – пішли. Хвилин п’ять плелись ледь переставляючи ноги, під чобітьми смачно чавкала багнюка і цей розмірений плин подій розірвав гучний, як постріл, крик: – Держи заєць! На перебій ляснуло декілька пострілів, але сірий не злякався, не звертаючи уваги на мисливців, чим душ помчав до лісосмуги, високо накидаючи п’ятами. Люди на номерах зачаїлися в таких позах, що будь це не на полюванні, у двох би не вдержав.

Заєць, наче відчувши розстановку сил, метнувся туди – сюди, трохи збочив і здоровенними стрибками, обминувши стару ожереду, накидав п’ятами, показавши нам куцого хвоста.

Що не кажіть а мисливський досвіт штука наживна. Серед нас був один мисливець, дядько Сашко, якому тридцять років не везло на полюванні. Не міг підстрелити лисицю, хоча патронів на цих рижих витратив не перелічить. А зайців навпаки неначе магнітом до нього тягне. Наче з виду дядько не показний, трохи черевце висить, натоптаний, місцями лисуватий та ще й з ліцею по полях ходити, казав, що роки не ті, на той час йому до пенсії залишалось ще три-чотири роки працювати.

Перший постріл на полі розбудив мисливців на номерах. Побачивши зайця, що хутко обходив ожереду метрів на шістдесят, дядько Сашко задрав у гору свою "авторучку” – так мисливці прозвали  рушницю французької фірми "Дарне”, вдарив куцохвостого ззаду, але заєць не злякався, так же рівно миготів ногами. Протерши очі, дядько Сашко, згадав голосно родичів по жіночій лінії, взяв "упреждєніє” і перед зайцем виник "кущик” піднятої шротом землі. Сірий пробігши метрів п’ятдесят, мабуть засоромився, перекинувся через голову та кулею понісся на мисливця. Не звертаючи уваги на зайця, дядько Сашко невірною рукою заганяв до стволів нові патрони. Руки тіпаються, патрони не лізуть, в очах темніє. До зайця залишилось кілька кроків, коли пролунав постріл.

Може цілився погано, а може заєць біг хутко, бо другий постріл пролунав коли заєць проскакував між ногами. Мало не впавши, дядько Сашко пошпурив з пересердя рушницю на ожереду та хутко побіг за зайцем.

Ні, правду кажуть по телевізору, людські можли­вос­ті невичерпні. Хто міг припустити, що через десять-п’ятнадцять секунд живий дядько на шість пудів дожене малесенького зайця та ще й руками схопить, от вам і результат.

Посідали під ожередом обі­дати. 

Розмірено текли мисливські розповіді, згадували все що було колись на полюванні і в таких деталях, що самі герої бувальщин не могли розібратись де брехня а де бажане видають за дійсність.