В переважній більшості випадків, які трапляються з мисливцями на полюванні або пересічним громадянином в повсякденному житті, завжди знаходиться розумне пояснення їхнім вчинкам. Правда, чомусь тільки набагато пізніше – після тривалого обговорювання та деякого корегування фактів.

      Мисливці, в основній масі, люди бувалі, ніякими не перед¬бачу¬ваними випадками та стресовими ситуаціями їх зненацька не застукаєш. На всі запитання, до якої сфери діяльності людини вони б не відносились – відповідь у мисливця напоготові: був, бачив, чув, полював, найшли чим здивувати, я ще в дитинстві це коштував і так далі... Якщо Вам, по життю, доведеться поспілкуватись з такою людиною, авторитетно заявляю, Ви їй не вірте. Здебільшого мисливці,  люди  по доброму  вперті – треба не треба а завжди бажане видають за дійсність.

       Років двадцять, а може двадцять п’ять назад, точно не пригадаю, після відкриття полювання на копитних, гамірлива ватага мисливців подалась до кума Василя Семеновича у „Комунальник”. Це, скажу я Вам, ідеальне місце відпочинку біля Старосалтівського водоймища. Навіть узимку, пансіонат прикритий з усіх боків сосновим лісом, затишне місце для всіх бажаючих відпочити.

        Колектив підібрався ще той – фахівці, комунікабельні, не обділені кмітливістю, завжди раді „під’южити" ближнього свого та трохи посміятися: Жора –таксист, мама Циля та родичі, як по жіночій, так і по чоловічий лінії, словом усі свої.

       Під саму кульмінацію святкової вечері, вихід на полювання у мисливців завжди свято, у дверях бані „намалювався” місцевий єгер. Добряче напідпитку, з величезними труднощами тримаючись за одвірок, з натугою ледь видавив – заєць відміняється. Прийшов план відстрілу кабанів, кожен третій Ваш. Така занадто довга промова виснажила останні сили лісника, очі самі собою заплющились, ноги не витримали навантаження і бездиханне тіло ковзнуло на підлогу, зовсім не переймаючись, що спить сидячи впоперек дверей.

       Заговорили всі відразу, голосно сперечаючись, зовсім не слухаючи співбесідників, старанно обговорювали плани наступного полювання на кабанів.

       Ранок видався похмурим і не тільки тому, що з вечора було занадто добре, сонце ледь пробивалось крізь низькі хмари, добряче дошкуляв  „губастий” вітерець пронизуючи до самих „кісток”.

        Перед самим виїздом на місце охоти, при ревізії набоїв, вияви¬лось, що в мене тільки два патрони залишилось з минулого полювання, куля та картеч. На мої зауваження, що мов на кабана не домовлялися, немає патронів потрібного ґатунку і таке інше – кум відрі-зав: - Я із за тебе полювання відмінити не можу. Поставлю тебе разом ще з одним „горе” мисливцем без патронів на відгалуження. Побачите кабанів – стріляйте в гору, хай повертають до загону або на номери.

       Тесть, як людина з величезним досвідом, розмірено повчав. 

– Якщо на тебе кабан боковий, не поспішай, виціляй у шию, трохи нижче вуха. Якщо після пострілу кабан зразу ліг, вважай він твій.

       Не зважаючи на тяжкий стан здоров’я, місце полювання єгер вибрав казкове. По середині лісового масиву, величезна промоїна метра півтора глибиною та метрів так до п’ятисот шириною, густо вкрита молодими чагарниками, розітнула мисливські угіддя навпіл, кілометра на два аж до границі обходу. Загонщики нерівним ланцюжком перегородили яр, очікуючи решту мисливців, які хутко рвонули на машинах до номерів. Нас висадили біля невеличкого рівчака, приблизно десь на однаковій відстані між номерами та загоном, кабан міг вирватись з оточення тільки тут.

       Робити нічого, все таки полювання, стоїмо в рівчаку, сніг до колін. Протоптали в поперек стежину, палимо цигарку за цигаркою, голосно розмовляємо, якось трохи лячно – все ж  таки  кабан, дикий вепр, звірюга.

       Що надихнуло мого напарника, не знаю, але він чомусь запропонував мені поділитись патронами. Калібр однаковий, один стрельне – другий доб’є, або навпаки, на тому й порішили.

       Трохи згодом почулися невиразні звуки загону, який з великими труднощами просувався крізь хащі на дні промоїни. Зненацька краєм ока, я не те що помітив, а скоріше відчув який  невиразний рух у найближчих кущах. Трохи повернув голову і з подивом узрів метрів за п’ятнадцять, невеличкого такого собі кабанчика, кіл може сто, сто п’ятдесят, що саме спокійно стояв, прислуховуючись до загону, зовсім не звертаючи на нас уваги. 

       Рішення визріло миттєво. Тихесенько поклав рушницю на гілляку, затамувавши подих  вицілив під вухо і плавно нажав на  спусковий гачок. Сухо ляснув постріл. Кабан, як підкошений, голосно гикнувши, завалився набік. Перечекали хвилин п’ять, може встане та з осторогою рушили до здобичі. 

       Радості хоч відбавляй, перший раз на кабана і така вдача. Викурили по цигарці, навіть і по п’ятдесят грамів знайшлося. Вирішили сфотографуватись на пам’ять біля здобичі, прилаштували фотоапарат на пеньку, ввімкнули авто спуск і кинулися в обійми до веприка. В цю відповідальну мить, з невідомої причини, веприк чомусь зарухався, похитуючись, ледь звівся на ноги і рушив у бік номерів.

       За все своє життя я й гадки не мав, що вмію так хвацько бігати, та й ще по коліна в снігу. А мій напарник, виявилось, трохи моторніший за мене, бо весь час, на протязі тимчасового відступу його спина мчала метрів за п’ять попереду і я ніяк не міг її наздогнати. Про те, щоб добити веприка, як домовлялися, не було мови, мало того патрон віддавати ніхто і не збирався.

       Відбігши світ за очі від підранка, щоб не так далеко, то мабуть метрів на п’ятдесят, зрозуміли - йому не до нас. Напарник стріляти категорично відмовився - не дай Боже кинеться, а може ще кабанчик наскочить, чим тоді його зустріти ?. Думка про бажану здобич не виходила з голови, я тут стою, а хтось інший добере мого кабанчика.   Лячно а треба йти, якось таки наздоганяти.

       Підкравшись метрів на двадцять до кабанчика, який з великими труднощами ледь волочив ноги, вдарив двома нулями звіра по пиці. 

Веприк ліг, трохи відпочив, знову звівся на ноги і попрямував десь інде за своїми невідкладними справами. Так повторювалось близько десятка разів, я стріляв по веприку, той лягав, потім піднімався а я ті¬кав – доки на галявині, перед номерами мене не зупинив голос кума: - Кинь, що ти з ним панькаєшся ?. Дивись як треба. Зрозуміло, коли у Ваших руках автоматична рушниця на п’ять набоїв, в магазині якої окрім куль та картечі просто нічого немає, можливо і показати гарні постріли. Зовсім не переймаючись про осічку або хибний постріл.

       Підпустивши кабана метрів на двадцять п’ять, Василь Семенович почастував звіра кулею, яка чомусь тільки ковзнула по лобі і з противним завиванням зрикошетила у верхівку дуба. Веприк помотав головою, мабуть прислухався про що матюкається кум, секунду постояв і рушив на мисливця наче нічого не сталося.

        Другий постріл знову зупинив кабана тільки на декілька секунд, він як маленький панцирник, через хвильку посунув на мисливця.

        Третій постріл пролунав через секунду. Кабанчик похитнувся „відбиваючи лобом кулю і вперто посунув далі.

         Після четвертого пострілу веприк припав на коліна, покрутив головою, неначе на нього насіли мухи і знову посунув вперед. 

       Кум зачекав, доки кабанчик майже упреться лобом у рушницю і п’ятим пострілом перервав переможний наступ дикого вепра, який спокійнісінько впав у ноги мисливцю.

       - Де ти цього „броньованого танка відшукав?. Вперше в житті моторошно стало, ніяк не можу завалити – промовив кум, витираючи капелюхом рясно змокріле чоло. 

       Навкруги ляскотіли постріли, наповнюючи ліс звуками битви як під час  війни.

       Думка про багату здобич так і лізла у голову. Канонада затихла, мисливці зібрались до гурту і з подивом виявили, що окрім нас з кумом, тільки єгер  завалив маленького підсвинка, а два десятки хвацьких хлопців – мисливців  тільки добряче налякали виводок диких вепрів.

       Здебільшого в повсякденному житті так і буває, бажають як краще а виходить як завжди.