Між мисливців ходить поголос, що ліпше вчитись на помилках інших братів по захопленню, ніж відчувати якісь негаразди на власній так би мовити „шкурі”. Як не крутіть, а сенс у цьому вислові є. Наприклад: хтось, десь, скажімо вичитав, що для підвищення компресії у стволах між пижами треба тоненьку гумову прокладку припасувати. Сказано – зроблено. Результат – ружбайка  репнула від патронника до кінчиків стволів. А Ви робіть висновки. Навіть і не намагайтеся ставити експерименти. Якомусь із фахівців забажалося поворонити улюблену стару рушницю – без питань. Добряче поварив у мазуті, та здобув на світ Божий кожний із стволів окремо. Чомусь не вийшло – розпаялися...   А у Вас безцінний досвід. Навіть у вісні  лютому ворогові воронити не забажаєте.

   Розповім я Вам про події, які відбувалися на Старосалтівському водоймищі декілька років тому назад, біля островів. На той час на базу відпочинку до кума Василя Семеновича збиралася файна „кумпанія” мисливців, майже з усієї Харківської області.

   Справжній мисливець починає підготовку до полювання заздалегідь. Використовуючи потаємні методи роботи з мисливськими собаками,  їх навчають новітнім технологіям подачі підбитої дичини. 

   Практично кожному відомо, що мисливський собака, майже стовідсотково переймає та копіює характер та манери свого господаря.

   Брат мого кума, Володимир Семенович, з невідомих причин на відкриття полювання у суботу не „втовпився”. Мабуть якісь термінові справи затримали. Міг по дорозі вистежувати якусь полохливу „куріпку” років двадцяти... Але, зауважу я Вам, - це тільки припущення.

   У неділю саме розпал полювання. Сонце високо на небі, спека страшенна, а ні хмаринки. Вітерець неначе й на світ не з’являвся. Ожеред стоїть, як укопаний, не шерехне. Качку від спеки розморило. Зачаїлась у затінку, не літає. 

   Десь під обід на дзеркальній поверхні водоймища, ближче до середини самого великого плеса, урочисто виплив човен. На носі, мов цариця на троні, велично вмостилась „Кара” - казкової краси лайка. Володимир Семенович, за чарчиною оковитої, міг годинами розповідати про вірного помічника, про її „чуйний”  характер, та його прояви, як на полюванні так і в домашніх умовах.

   Раптово в ожереді знялася на крило сполохана лисуха, та хутко попрямувала у бік човна. Їй край зажадалося запитати у Семеновича, якої породи його знаменита собака.

   Лиска зайшла від сонця, хутко тріпочучи крилами, вправно від- маневрувала, але це не допомогло. Влучний постріл обірвав переможний наступ дикої качки. Під жадібними поглядами двох десятків мисливців дичина голосно плюхнулася на воду метрів за п’ятнадцять, двадцять від човна.

   Збити – це не головне. Треба ще дичину дістати. Ось тут і стають у пригоді вірні та віддані чотирилапі помічники мисливців. Переповнений важливістю моменту, (це ж треба - влучив з першого пострілу) Семенович загорлав –„Подай!”

   Самі розумієте - ейфорія. Можливо надто голосно подав команду, а можливо не надто ввічливо, бо собака образилася та демонстративно відвернулася від дичини.

   Мисливці на номерах уважно спостерігали за перебігом подій. Такого у кіно не показують. На десяток закликів подати дичину лайка робила вигляд, що звертаються не до неї і її це зовсім не стосується. Човен наблизився до качки впритул. Лиска ковзнула зобом по борту. Семенович вирішив врятувати залишки авторитету. Він нахилив човна бортом майже до води. А як собака, не дай Боже, ноги промочить? Голосно наказав востаннє взяти качку. Кара нерішуче заскавчала, затупцювалася на місці. Раптом човен захитався. Семенович трохи побалансував, не зміг втримати рівновагу, і у повній екіпіровці, разом з патронами пірнув у воду. Лайка прикрила голову лапами і завмерла від задоволення. Гучний регіт мисливців на номерах свідчив, що ця подія не залишилася поза увагою сторонніх спостерігачів.

   Вскочити у халепу легко. Значних зусиль докладати непотрібно – само вийде. А от вийти з скрутного становища, та ще й з гідністю – це мистецтво.

Миттю зрозумівши, що халепа надто „глибока”, Семенович тоном зануди – професора загорлав до собаки на все озеро: - „Дивись! Останній раз тобі показую.” Мисливець підплив до качки, схопив її зубами, і кумедно, по собачому, хлюпаючи у воді руками, підплив до човна. Кара з інтересом розглядала господаря, похитуючи головою з боку набік. З останніх сил, ледь не перекинувши човна, Володимир видерся на борт. Мокрий, увесь у водоростях.  Жабуриння теліпається на вухах. Але він таки спромігся з насолодою виплюнув качку на дно човна.

   - Ну що, второпала? Як треба по команді подавати дичину? – чергове запитання полинуло над водою. Лайка відреагувала миттєво. Голосно гавкнула, стрибнула на середину човна, і п’ять хвилин без перерви трусилася, наче у воді була вона, а не її хазяїн. Оце дресура. Як співчуває хазяїну! Навіть показала, як треба трусититися після перебування у воді. Хоча самої на воді того дня ми так і не побачили.

   Далі події розгорталися без особливих пригод. Качок більше не бачили. Увесь вечір варили куліш, розповідали різні мисливські байки. Єдиний хто зробив вірний висновок - це Кара. Краще вчитись на помилках Володимира Семеновича, ніж на власних. – І до води того разу близько не підійшла!