Литературная феерия Александра Подкопая

Мои произведения

Главная » Мои произведения » Рассказы

Селещина. Знайомство з островом Скарбів

Сонце піднялося доволі високо. Вставати не хотілося. Лежачи, точимо теревені. Вигадуємо, чим би цікавеньким сьогодні зайнятись, бо відкриття полювання аж завтра. Раптом сонячний промінчик прохопився крізь щілину й «залоскотав» Василя під носом. Обличчя трохи засмикалося, нарешті, Василь напружився й голосно чхнув.

- О, тепер, я остаточно прокинувся. Давай швиденько поснідаємо, і я відвезу тебе на острів Скарбів. Нічого не питай, на місці тобі все покажу й розкажу. Ти такого в житті не бачив. –

Через годину, після добрячого сніданку, ми прямували до човнів.

- Поїдемо одним човном. А то знову десь відстанеш, і тоді розшукуй тебе по болоту півдня, – підвів підсумки вечірньої прогулянки на човнах Василь.

Ви знаєте, пливти за пасажира в човні приємніше, ніж самому ним керувати. Приблизно за півтори години над очеретами з’явилися верхівки дерев. А от щоб до них дістатися, довелося двічі витягати з протоки «зринюки», та знову закривати протоки після «форсування». Насилу прибули.

Нічого незвичайного. З болота виглядає піщана гірка до двох метрів заввишки та з півкілометра у діаметрі, вона густо заросла бур’янами та кущами шипшини. Ще зо два десятки старючих карячкуватих верб та три сосни – от і вся рослинність на острові.

Василь об’їхав навколо нього.

- Таких островів на нашому болоті (на дві тисячі квадратних кілометрів) всього три. Цей наш – Малої Селещини, а інші – Старого Калкаїва та Наріжжя.

Раніше, коли випадала засуха, сіно косили тільки на острові, тут волога і трава не вигорає, - пояснив Василь.

Човен ткнувся в очерет і, на подив, там виявилася вузенька пристань.

Прив’язали човна й «помандрували» (Зарості майже по плечі, ми не йшли, а продиралися вперед) до сосон. Зрідка виднілися стежини, наче хто протоптував – Василь запевнив, що два роки тут нікого не могло бути.

Нарешті дісталися. Три сосни як три сосни – старезні, невисокі, гілки покручені вітрами. Поряд притулилася верба – старюча, коренаста.

- Як гадаєш, скільки їй років?

- Хто його знає, я скільки себе пом’ятаю, вона завжди такою була, -пояснив Василь.

- Ну й що ми тут загубили?

- Зараз дійдемо он до тієї верби і все зрозумієш, - відмахнувся Василь. Дійшли. Що в ній особливого, я зрозумів через хвилину. Та сама товстезна деревина,тільки в стовбур забиті декілька іржавих залізяк, наче сходинки до дупла.

Василь подерся нагору й витяг з дупла товстеньку мотузку. Перекинув її через гілляку, а кінець прив’язав за скобу біля землі. Як акробат, тримаючись за мотузку, видерся майже на вершину й через кілька хвилин спустив мені якогось довгого пакунка. Безформне, неважке, щось загорнуте в засмальцьовану ганчірку.

Василь скочив на землю.

- Розгортай, не бійся, не вкусить!

Вся в мастилі на ганчирці холодно поблискувала гвинтівка. Я трохи на цьому знаюся, втупив очі в німецький кавалерійський карабін. У торбинці десятків три набоїв, блискучі, наче вчора з заводу. Магазин на п’ять патронів, прицільна дальність – два кілометри – це скарб!

- Я тільки в технікум вступив, того року в нашому селі на банку самогону виміняв, - пояснив щасливий власник.

- У нас тут у кожного щось приховано. Рибу перестали гранатами глушити років з п’ять - закінчилися. Якраз тоді кум снайперську гвинтівку на кулемета виміняв. Новенький, майже не ушкоджений «Дегтярьов». У якого чогось там не вистачає. Я б уже терпугом випиляв, а він лінується. Дома ніхто нічого не тримає: випадково застукають – посадять.

Василь дістав шомпол, тряпки, – витер та почистив зброю. Під бугром встановили мішень і бахнули декілька разів. Щось десь гикнуло, але ми не звернули уваги, мабуть, луна відбилася від дерев. Це вам не мисливська рушниця – зі ста метрів влучити в коробку з сірниками і не раз, а двічі – це вже результат. Не скільки того задоволення від пострілів, як довелося півгодини чистити та мастити зброю й знову ховати в дупло на вербі.

Василь перед дорогою відійшов за «терміновими» справами, і мені почулося, що кличе мене. Що я там не бачив? Наблизився, Василя немає, шарудить у траві десь попереду. Попрямував на шурхіт – Василь від мене. Десь далеченько волає, що - не розбереш. Мабуть, з годину ганявся за Василем, як за примарою. Набридло, рушив до човна. Награється – прийде. Біля мостків човна не було. Василь стояв далеко, метрів за тридцять від берега. Розмахував руками, привертаючи мою увагу, намагався щось сказати, але чулося одне белькотіння. Нарешті він дотумкав, підплив до берега. Я сів у човна, і ми відпливли подалі від берега. У Василя руки тіпаються, майже нічого вимовити не може.

- Чи... ти з глузду з’їхав? Що трапилося? – вихопилося в мене.

- Обернись! - насилу вичавив Василь.

На березі, біля мостків, як пам’ятник, стояв вепр, кілограмів на триста і з цікавістю нас розглядав.

Василь, коли оговтався, розповів:

- Пішов я по нужді, тільки почав умощуватися, чую: хтось поряд ходить. Думав ти - і матючком. А воно – ХРЮ! Все в мені обірвалося, я на ходу вскочив у штани й мерщій до човна. Горлав тобі всю дорогу, щоб і ти тікав до води, – доповів Василь.

- Я почув, що ти горланиш, але що - не розібрав. Так виходить, я за кабаном, без зброї, по всьому острові ганявся? - дійшло до мене й патли на голові самі собою заворушилися.

Деякий час пливли мовчки, подумки переварюючи події.

- А мене з мисливців витурили через цей острів. Декілька років назад видалася морозна зима. При тридцяти градусах морозу навіть болото глибоко промерзає. Стадо диких свиней і зимувало на острові. Весна видалася рання - свині залишилися на острові. Ми з кумом випадково на них натрапили.

- Ну, і що? – перепитав я.

- Та нічого. Доки били по одному на тиждень, та здавали м’ясо до кооперації в Лубнах – було гарно. А людська вдача - то ще така натура! – їй все мало. Почали кожен день по два гатити та здавати в Оржицю, хтось і додивився, що м’ясо з дикого кабана. З нас стягли штраф та з тріском вигнали з мисливців. Майже рік фото на «дошці пошани» теліпалося, - закінчив оповідь горе - мисливець.

- Давай, щоб порожняком не їхати, на Минзарівське плесо завітаємо. Там півкілометра сіток тиждень стоїть. Кум їздив, мабуть, шукав не там, не побачив.

- Треба так треба. Що мені, я гість, - відповів я, і ми попрямували до плеса.

Через годину, трохи повозившись із «зринюком», ледь протислись по протоці до чистої води.

- Доведеться розширити наступного разу, бо можемо не потрапити і сітку відшукати. Може, буря відірвала – от кум і не побачив.

На тому місці, де прив’язував сітку, потрощений очерет та залишки мотузки – щось відірвало. Попливли на протилежний кінець – сітка прив’язана. Як не намагалися витягти – не піддається.

- Я гадаю: підводного човна зловили, - пожартував Василь. Вибрали метрів сто – далі в воді щось загорнуте в сітку. Важке - удвох не витягнемо з води, навіть подивитися, що воно таке, не виходить. Мене він висадив на рибацькій сижі, а сам метнувся до села за допомогою. Через годинку прибула поміч.

Василь з кумом з одного човна, я з другого - ледь підтягли оберемок до човнів. Спочатку здалося, що в сітку потрапила мертва людина. Аж мурахи по спині побігли. Роздивилися уважніше – побачили хвіст, схожий на дельфіна. Де йому в наших краях взятись? Закріпили здобич між човнами й потихеньку посунули додому. Коли між бортами висить кілограмів двісті вантажу, здорово не розгонишся.

Біля пристані нас виглядали допитливі селяни. З великими труднощами гуртом оберемок виволокли на берег. Як не намагалися розплутати сітку,ну, ніяк: надто щільно заплутана. Довелося різати.

Перед очима красувалися дві велечезні рибини. Чимось схожі на дельфіна – тільки шкіра чорно – коричнева та довгий писок. По боках зубчики, як у драконів. Одна рибина трохи менша за другу, хоча довжиною до двох метрів кожна, та і важать кілограмів до ста обидві.

Єгер, Федір Назарович, трохи п’яненький, (вони з тестем третій день не могли наговоритися) мовив: «Це бестер»!

- Я точно знаю. Під Кременчуком рибне господарство, вони цей гибрід у садках вирощують. Білугу зі стерляддю схрещують. Років десять тому «ракета», човен на підводних крилах врізалася в садки. Я гадаю ці вижили та піднялися вверх по річці. Цей вид називають білужий бестер – він найбільший,- закінчив лекцію єгер.

- А їсти його можна? –запитав хтось із допитливих.

- Вважається одним з найкращих делікатесів. Чорна ікра, балики, шашлики, а юшка – добрішої не буває, - підсумував Назарович.

Гуртом потягли рибу до Василевого подвір’я. Боже, яка була вечеря! Не вечеря - бенкет. Добре, що Василь, як розбирали рибу, відрубав нам добрячу «скалочку», та сховав у холодильник на гостинець додому.

Зварили юшку. А вона така масна, прозора, з тонким, ніжним ароматом. Більше нагадувала шурпу з дичини. М’ясо ніжне, так і тане в роті. На дегустацію незвичайної риби підходили все нові й нові сусіди. Хтось запропонував жарити шашлик – і за півгодини над двадцятьма шампурами чаклував кум. Юшка гарна, а шашлик – щось неймовірне. М’ясо ніжне, губами можна їсти, жирненьке - ти його до рота, а воно далі...

А другу рибину Василь розбирати не віддав.

Якщо почнемо, я ж вас усіх знаю, горілки в селі не вистачить, залишимо на потім. Тим паче завтра відкриття полювання на качку, треба в формі бути. Я поглянув на годинник – опів на третю ночі, нічого собі трохи посиділи! Покинув компанію напризволяще й поплентався на сінник. Боже , яке щастя завалитися на свіже, пахуче, м’яке сіно, блаженно закинути руки під голову, (на всяк випадок, щоб стеля не оберталася) й задрімати.

Щось починає снитися: кабани, якісь фантастичні риби, а тоді.... «вимкнули світло», і я провалився в ніч.

Закінчився ще один пречудовий день на Селещині.

Категория: Рассказы | Добавил: apodkopay (13.04.2017)
Просмотров: 378 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Приветствую Вас Гость