Одного вихідного дня дружина запросила мене залучитися до святого - прогулятися по базару та трохи допомогти придбати чогось їстівного. Що купувати і як вибрати недорогі та якісні харчі, я в цьому не дуже петраю, але у якості носія – з превеликим задоволенням.

Через півгодини випадково зустріли давнього напарника по пасіці - Івана Федотовича. Сезонів двадцять разом стояли. Але плин часу невблаганний. Людині майже під дев’яносто, та ще, як старий бересток на вітрі, тримається. Заглянули до бару, жахнули пивця за зустріч, пригадалося багато цікавого – усього й не перелічити.

- Ти пам’ятаєш, як отой цибатий загруз у болоті?

- Ой, репетував же! Горланив, що тоне, а там старій жабі по коліно!

- А як Федір підранив свійську козу баби Мотрі та й казав, п’яна морда, що майже косулю поцілив!

От уже відвели душу, все перетерли, а одна історія... Так, наче вчора було!

Років тридцять тому наша компанія пасічників отаборилась у видолинку за Петрівкою, що біля станції Біляївка. Місцина казкова, неначе хто навмисне приготував під пасіку. Широченна неглибока яруга, густо вкрита тисячами різноманітних квітів, простиралася на декілька кілометрів з півночі на південь. На однаковій відстані від пасіки в ярузі причаїлися два ставки. Лівий, півкілометра завдовжки й півтораста метрів завширшки, був чомусь зовсім «лисим». На берегах тулилися тільки ріденькі кущики бузини та шипшини. Лише на дамбі самотньо височіла одинока вільха. Хоча риби в ставку водилося багатенько, але ловитися вона зовсім не бажала. То вітер не туди дме, то хмари не в той бік мандрують, а ще, буває: все як годиться, а риба все одно не клює.

Ставочок по праву руку був густо обсаджений кленками та віковими вербами. Років двадцять тому біля ставка притулився хутір, невеличкий, декілька хатин. Ставочок кругленький, як млинець, трохи більше ста метрів у діаметрі. Від дамби до самого дна яруги суцільні хащі. Зелений та сухий очерет, зарості верболозу та лоху (так мереф’яни називають маслину) переплелися у непролазний живий тин.

Яку б несподіванку природа не піднесла: дощ, вітер, спека – риба на ставочку клювала завжди однаково добре, але тільки вночі. На вудку – лови не лови – нічого не піймаєте, а на «резинку» - тільки сиди та тягай. Для тих хто не уявляє, що таке «резинка», пояснюю: «Беремо тоненьку гумову стрічечку, найкраще підходить від авіамоделей, до неї причіпляємо волосінь з гачками. Досвідчені рибалки чіпляють п’ять, сім, а декотрі навіть одинадцять гачків. З іншого кінця стрічки кріплять важок з «баранчиком» - і готово».

Закидаєте важок подалі у воду, гума потягне за собою на глибину гачки з волосінню – от і все закидання. Як тільки риба торкне гачок, волосінь миттєво відреагує і ви бачите, що клює. Підсікаєте й усім рибацьким чуттям, руками нарешті відчуваєте, що в глибині щось сіпає, борсається. Серце від напруги калатає, ви тягнете снасть, гума розтягується й на ваші очі потрапляє така довгождана рибинка. Зняли здобич, поправили наживку, поступово, помалу відпускаєте волосінь, і ваші гачки під дією гуми пірнають на глибину в гості до рибного царства. І тягаєте ту рибу, аж поки душа не забажає відпочинку.

Одразу після вечері я подався на нічну риболовлю, перед цим на дамбі обладнав гарненьку місцинку. Назбирав ломаччя для вогнища, закинув «резинку» і майже одразу витяг кілька пристойних карасиків. За прикметою, як буде так клювати, вночі спати не доведеться. Клювало так, що навіть запалити цигарку ніколи. Вудка сіпалася безугавно. Поступово сонце сховалося за обрієм, гачків майже не видно. Клює, як перед кінцем світу, навіть вогнище розвести немає часу.

Через силу відірвався від вудки й поліз за сірниками до кишені. Мимоволі прислухався. Казкова тиша. Десь удалині ледь чутно перегукуються сичі. Іноді чути, як плещеться у воді риба. Зненацька під дамбою, у самій гущі очерету, почувся підозрілий шурхіт, неначе щось волочать у кущах. По спині побігли холодні «мурахи дрижаків». Затерпли ноги, наче якась тінь промайнула в душі. Блискавкою пронеслись сотні припущень. Я завмер, як заворожений, але шурхіт невблаганно наближався. Скільки не вдивлявся в очерет, навіть за три метри нічого не розгледіти – суцільна темінь.

Хоч я й не з лякливого десятка, рішення мчати до пасіки виникло миттєво. Припнув резинку у воді біля берега, шубовснув однією ногою у

воду, і через кілька хвилин я навіть не біг – летів. Так і вскочив до «Москвича», гримнув дверцятами, кілька хвилин напружено вдивлявся в темінь і майже одразу задрімав, мабуть, з переляку.

На світанку разом з комбатом (брат моєї дружини – військовий), вирушили до ставка. Мабуть, таки я недаремно покинув рибалити серед ночі. На дамбу страшно глянути, наче п’яний тракторист переорав. Замість зеленої галявини пластами чорніла перекорчована земля. Хмиз, що я збирав для вогнища, розкидано навкруги. Торбу з харчами розпотрошено, а харчі зникли без сліду. Навіть банку згущеного молока претворено у безформну «грудку» металу. По слідах з’ясували: мені «допомагали» рибалити п’ятеро диких веприків, двоє дорослих та три підсвинка.

Комбат, як людина військова, запевнив, що бомба двічі в одну ту саму воронку не падає. Свині тут постійно не мешкають, а тільки мігрують цими місцями до лісів під Бишкином або в Береку. Домовились: удень допоможемо тестю на пасіці, а на ніч махнемо рибалити. Удвох - погомоніти є з ким та й не страшно.

Сказано – зроблено. Після добрячої вечері, прихопивши з собою пляшку оковитої, прибули на дамбу. Ніч улітку коротка, а під пляшечку зовсім пролетить непомітно.

Повільно підкрались сутінки. Назбирали хмизу, розпалили багаття. Вогонь весело поїдав гілочки, раз за разом до садка попадали прудкі карасики. За чаркою чарка, тепло, гарно – майже рай. Ближче до півночі вирішили перекурити, руки заболіли смикати рибу. Тільки зробили по дві - три затяжки, під дамбою почули якийсь підозрілий шум. Прислухалися – нічого не чутно, мабуть, примарилося.

Раптом шурхіт повторився і вже ближче до нас. Теоретично, дикий звір ніколи не наблизиться до вогнища, та ще й дві ночі підряд. А тут ми «власною шкурою» відчували, як щось сунуло хащами, сопіло, хрокало – мабуть, щось, або когось вишукувало. Ми з напарником хутко покинули імпровізовану вечерю напризволяще, за мить кожен вибрав собі підходящого товстого та високого кленка.

Довго чекати не довелося. З ярка на дамбу сунув звір. Добре чути, як тріщать кущі, під натиском живої плоті шерхотить очерет. Оте щось невідоме сопіло, наче сякалось, час від часу добряче гупало об землю – роса на траві, слизько. Нарешті з кущів в химерних відблисках вогнища, з’явилась велика темна постать, ковзнула по траві та гепнулась на землю. Тиша обірвалася добірним виверженням матюччя.

Проява піднялась із землі, випросталась, і ми з комбатом упізнали нарешті Івана Федотовича. Старому здалося, що наш запас оковитої недостатній, і він вирішив провідати рибалок та ще принести пляшечку. Ніч, хоч у око стрель, от він і не потрапив на стежку до дамби. Хоч із чортиками в голові, а зрозумів, що заблукав. Угледів вогник і подерся, не розбираючи дороги, навпростець, як вепр.

Ти ж нас, Федотовичу, мало не заїками поробив!

А я вже сам думав, що як зайду в це море, то й назад не вигребу, - мовив наляканий старий.

Ми ж думали: знову дикий вепр суне...

Разом присіли до багаття, довечеряли, як могли. Риба, мабуть, нас пожаліла, бо перестала клювати. Залишок ночі ми спали на пасіці. Чомусь до ранку я та комбат прокидалися по декілька разів з криками: «Тікай! Лізь! Ховайся»!

Таке іноді в житті буває: чекаєш одного, виходить зовсім інше, але головне, щоб виходило; якщо Бог дасть, усе на добро.