Прокинувся від тиші. Приємний аромат свіжого сіна лоскотав у носі. Десь під стіною шерхотіла мишка. Крізь щілини в стіні заповзала передранкова прохолода. На дальньому кінці села загавкала собака, за секунду підхопила одна, друга, третя - і раптом усе затихло.

- Васько! Ми на рибалку не проспали? – стурбовано розбудив я приятеля.

- Чи ти з глузду з’їхав? Нашу рибу ніхто не впіймає. Спи: ще рано. Треба гарно поснідати, а потім їхати, – почулося поряд. Очі самі собою заплющились, і я подумки опинився на такій бажаній рибалці. Наснилося, що здоровенна щука мене тріпає за плече.

- Вставай, вставай! Ну, ти й спиш, з ружжа не розбудити! Ходім снідати. Мати риби насмажила. Всі зібралися, а ти ніяк не виспишся, – запросив до столу Василь.

Тільки розсілися за столом, Остап Миколайович, на правах господаря, налив по краплині за успішну рибалку, але «жахнути» не судилося. Рипнула хвіртка, і до садиби завітав Федір Назарович, кремезний чолов’яга років п’ятдесяти. Це був хрещений батько Василя і, як виявилося, головний місцевий єгер.

- А хто це вам дозволив пити горілочку з харківськими мисливцями без головного єгеря? – задав питання чи констатував факт прибулий і одразу вмостився за столом.

Федір Назарович - постать доволі колоритна. Бог дав росту трохи більше двох метрів та й у плечах такий – об одвірки зачіпається. Навіть чобітки сорок сьомого розміру. Сам казав: гарного чоловіка повинно бути багато. На голові хвацько зачепився за потилицю зелений форменний кашкет. На сонці тьмяно поблискували гудзики френча. Обличчя велике, усміхнене, бурякового кольору – словом, колоритний оптиміст.

Почали, як годиться, за приїзд, за здоров’я, за кохання, за господиню і так далі, просиділи майже до самого обіду. Тесть та єгер знайшли «спільну мову» - бажання їхати на рибалку вже не було таким нагальним.

- А знаєте, хто в селі найголовніший браконьєр? – посміхаючись почав розкривати місцеві таємниці Федір.

- Хто здогадався, хто...?

- Молодець!

- Во, во! Розкажи, як ти дідугана з сусіднього села прижучив, - озвався батько Василя.

- Було це років п’ять тому. Тільки нового фотоапарата «ФЕД -5» отримав. Натрапив на сітки біля Острівного плеса. У ті місця можнапотрапити тільки із Загреблі, та й то доведеться кілометрів десять пливти. З нашого боку стіна суцільного очерету, стіна, не пролізеш. Колись буря здійнялась, а після неї і з’явилася вузенька протока. От мене неберя й понесла. Забери сітки, а там метрів триста стояло, та й додому. Так ні, мені мало. Треба браконьєра затримати, штраф, фото – щоб на «дошці пошани» повисів. У райцентрі, на площі, стенд «наші браконьєри», кого спіймали, по місяцю висять, щоб усі знали. Запитайте Василя, його портрет по молодості по півроку з «дошки пошани» не знімали.

- Звиняйте, відволікся, - мовив єгер, перекидаючи півчарочки, - щось у горлі пересохло.

Так от, дві години в засідці просидів. Розплющив очі – дідуган років сімдесяти, сітки трусить. Підплив тихенько ззаду. Як загорланю: «Руки вгору! Ви затримані за браконьєрство!». Забрав у діда сітки, сфотографував його декілька разів, живу рибу випустив, а яка поснула – до себе в човен, дома згодиться. А дід все проситься й проситься: «Синок, віддай сітки, я тільки для себе ловлю, сім’я велика».

Я зібрався пливти, але краєм ока помітив якийсь рух і озирнувся. Дід видобув з-під сідушки човна обріз гвинтівки, не поспішаючи, клацнув затвором, і я встиг помітити, як у патронник заховався новий, блискучий патрон.

- Ну що, синку! Не хотів по - доброму, давай так. Я людина стара, вже пожив доволі, а тобі, мабуть, ще хочеться пожити? – промовив дід, націляючи на мене зброю. По спині полилися потоки холодного поту, під ложечкою засмоктало, руки затремтіли. Про наган у кобурі я навіть і не згадав. Навіть мову мені враз одібрало.

- Кидай фото в воду! Хутко переклади сітки до мого човна!

Я похапцем повернув три дідових сітки, на дні залишилися ще дві, які я конфіскував уранці.

- Чого соромишся? Давай, кидай інші. Тобі, мабуть, вони більше не знадобляться і пістоль у воду, – пролунало з човна.

- Ти що, старий, з глузду з’їхав? Мене за зброю років на десять «заховають».

Дід трохи поміркував, і мені довелося викинути патрони.

- А тепер пливи, синку, й забудь, що мене бачив. Більше, щоб ми з тобою не зустрічалися, -сказав дід.

Я гріб щосили, метрів через сто озирнувся – ні діда, ні човна – як у воду канули.

Назарович після розповіді наче протверезів. Поступово заспокоїлися, декілька разів поповнили внутрішні запаси оковитої, і раптом Мотрона Трохимівна вставила свої «п’ять копійок».

- Розкажи краще, як ви з керівництвом над людьми ранньою весною глумилися! Козли! Це ж треба таке вигадати! Хвора уява.

Федір Назарович почав розповідати:

- Весною прибуло нове керівництво рибнагляду. Усіх нас перевели під крило Кременчуцького начальства. Зробили десяток облав, навіть міліцію задіяли – а ми всі місцеві: кум, брат, сват – от нікого й не піймали, тільки сотні дві сіток виловили. Начальство молоде, грамотне – задіяли гвинтокрил. У пожежників орендували. Ну «накрячать» когось в очереті, а той човна в хащі й сховався – вертоліт у болото не посадиш. Так вони паразити додумались капость зробить. Причепили пожежну каністру, набирають повно, вибачте, лайна і як когось піймають на гарячому, обливають з ніг до голови. У нашому селі аж трьох «озолотили». Як не відчищали, не мили, а човен воняє, наче пересувний нужник. Ніякої риби не захочеш! Наші мужики тимчасово полишили рибалку, - завершив оповідь єгер, чаркою з хрумким огірочком.

- А ви, не мотайтеся по болоту. Навесні, як тільки річка розіллється, я сітки в городі ставлю. Спочиваєш на печі, поглядаєш у вікно. Поплавки засмикались – мерщій вибирай рибу, вся твоя. Кепсько, що за три тижні вода спадає, але я встигаю насолити й насушити, – промовив Остап Миколайович, наслідуючи приклад єгеря.

І пішли за столом різні бувальщини, аж поки головний оповідач, а це, як ви здогадалися, був єгер, не вийшов на двір. Від свіжого повітря запаморочилося в голові, він з розгону тнувся пикою в копичку сіна, де й задрімав до ранку.

Це був другий день на Селещині.