Сонце ще не зійшло. Десь за обрієм тільки-тільки пробивалися перші рожеві промінці, надворі, трохи почало сіріти. Над водою здіймався легенький туманець. Сьогодні нарешті ми вирушили на рибалку. На траві діамантами виблискували краплі роси. За прикметами, дощу не очікується, ніщо не повинно завадити порибалити від душі. Приємно брьохатися босоніж по ранковій росі, ласкава прохолода приводить вас до тями після нічного відпочинку. Волочимо на собі сітки, жердини, «хрокало».

- Ви не знаєте, що таке «хрокало, або «бовт»?

Я теж не знав. Виявилося: довга тонка палиця із залізною воронкою на кінці. Після того, як ви обкидали сіткою кущ на воді, різко та частенько занурюєте «хрокало» в воду. Виходить: наче хто гупа чи хрока в воді, риба лякається та тікає в вашу сітку – це в них у селі називають ловити з нагону.

Так от, попрямували ми не до Василевого причалу, а до Микишиного плеса, десь за півкілометра.

- Василю! А чого ми їдемо чужими човнами не з нашого причепа? –

- Я хочу тобі показати рибні місця.

На Прончиному плесі глибоко та й риби більше. Як від нас пливти, доведеться довго плутати очеретами, протоки до плеса далеченько. А тут хвилин десять – ми вже на місці, – промовив Василь, відмикаючи свіжопофарбованого човна.

Метрів через п’ять зупинилися. Кормчий щось намацав дрючком на дні.

- Послухай, як гупа, тут якась залізяка на дні лежить. Після рибалки спробуємо дістати. Я декілька років намірявся витягти, та все руки не доходять, – видав Василь, і ми попрямували на рибні простори.

Хвилин через двадцять прибули. Чим відрізняється болото тут, від того, що ми проминули – я не зрозумів. Василь не об’їхав, а облетів човном кущ очерету, при цьому ще й сіткою його обплутав, залишивши метра півтора вільного простору. Однією рукою за допомогою жердини тримає човна в розрізі сітки, а другою майстерно орудує «хрокалом». За кілька хвилин переполошив увесь кущ. Витяг сітку – дві здоровенні щуки, добрячий лин та до десятка карасиків – так багато риби я зроду не ловив за один раз.

- Ну що, побачив? Тепер твоя черга, - мовив наставник.

Як дивитись збоку – нічого складного. Я кинувся до найближчого куща, почав обкидати сіткою. Човен пливе чомусь не туди, сітка плутається, перекручується й постійно за щось зачіпляється, жердина випадає з рук, а «хрокало» намертво застрягло в човні. Тільки хвилин через десять я почав лякати рибу, дістав сітку - в ній одне – однісіньке перелякане щуря.

Василь мало не вмер від сміху:

- Ти в човні, як корова на льоду. Поки ти куща закінчив обкидати, твоя риба вже в Оржицю допливає. Давай я буду рибалити, а ти збоку дивися та вчись.

За годину в човні набралося кілограмів тридцять риби.

- Ну, треба й честь знати, - промовив рибалка, - і ми попрямували до берега.

Вчасно пригадали про залізяку на дні, а от допірнути не змогли. Тільки добрався до дна, починаєш шарити руками в муляці – кисень закінчився, негайно на поверхню.

- Нічого, зараз дістанемо. Рибу додому, беремо грузи, мотузку, і ми цю кляту залізяку добудемо, - запевнив мене й себе Василь.

Через півгодини, прихопивши в якості баласту шлакоблочини, мотузку, ми розпочали «водолазні» роботи. Майже одразу намацали круглу плескату штуку, але її добре засмоктало в муляку. Ще годину роботи - і ми намацали якусь скобу, прив’язали мотузку але залізяка добре загрузла в дні, ніяк не горіла бажанням покидати «насиджене» місце.

- Давай використаємо човна, як важіль, - запропонував я.

Примотали мотузку на носі човна, удвох змістилися на корму й трохи погойдалися, і майже одразу мотузка ослабла. Вибрали слабину й повторили операцію.

Витягли на берег – що, незрозуміло. Щось металеве, а на ньому мул, водорослі, коріння.Ледь відмили. На березі виблискувала залишками старої фарби радянська протитанкова міна. Фарба місцями позлазила, корпус увесь покоцаний, рибалки роками гупали об нього дрючками, але напис ТМ-41 виднівся доволі добре.

Василь потер від задоволення руки: « У нас сьогодні королівська рибалка! Я знаю на дальному болоті місце – там яма глибочезна - усі соми наші».

- А чим підірвемо? – вирвалося в мене.

- Ти гадаєш; я тільки сітками рибу ловив? Колись випадково у геологів «скальний амонал» дістав. Невеличкі такі кульки. Десь одна чи дві залишилося. А шнур у кума позичу. У мене є, але далеко на острові заховано, колись привезу й віддам, - палко звітував Василь.

Через годину наш човен прямував на дальній кордон, де, за словами Василя, біля крихітного острівця, на дні вирви водяться здоровенні соми.

Підготувалися добре. У покинутій клуні зняли двері, масивні, з бруса зроблені – буде пліт. У центрі закріпили міну, прилаштували детонатор. Заправили бікфордів шнур – три метри (більше не знайшли).

- Шнур горить сантиметр у секунду, п’ять хвилин нам повинно вистачити запливти за острів, - мовив головний підривник.

На вказаному місці спустили «бомбу» на воду міною донизу. Запалили від цигарки шнур і рвонули тікати. Я гріб веслами щосили, а Василь штовхав човна жердиною. Раз гребонув, удруге, а за третім разом – весло тріснуло навпіл. Мало того, шнур старий – горів майже вдвічі скоріше. І тут ми трохи злякалися, але з останніх сил догребли за острівець.

- Відкрий рота! –

- Не встиг я нічого відповісти, і воно гупнуло.

Не те, щоб так уже сильно – наче чимось пухнастим з усіх боків здавило голову. Човен хитонуло туди-сюди, ледь не зачерпнули воду. У повітрі запахло горілою вибухівкою. За мить над острівцем, за очеретом, здійнялася чорна, масна на вигляд стіна з болотної жижі. Хвильку постояла, неначе розмірковувала, у який бік упасти, і , самі розумієте, вибрала. Ви правильно зрозуміли – наш човен. Шугонуло зверху. Човен повний муляки, ледь не потонув, засмерділо жахливо. Віками муляка спочивала на дні, а тут раптово сколихнули. На вухах теліпаються водорості, латаття та жаб’ячі тельбухи. Доки вичерпували з човна – ледь не почаділи, промили пики й попливли збирати сомів. Які соми? Василь сплутав місце. Глибини - півтора метра. Перед очима ямега до трьох метрів у діаметрі, майже суха, і по стінках збігають струмені багнюки. А ми з Василем схожі на чортуганів – чорні та смердючі.

Дві години зворотнього шляху видалися суцільним кошмаром. Грязюка трохи підсохла, почала стягувати шкіру. Все в багнюці, липне, сморід, наче поряд щось здохло. У болоті купайтесь – не купайтесь, а багно не відмиєте, треба проточну воду. Насилу доплентались.

За вечерею мовчимо. У селі вибуху не почули або не звернули уваги.

- Мені друзі з Києва замовили свіженької риби, кілограмів сто, хочь по карбованцю, а все ж гроші, - стиха промовив Василь.

- Як стемніє, поїдемо до хлопців на Сулу, глянеш, як люди рибу ловлять. З ними домовимось. Лягаємо відпочивати, бо півночі промотаємося, - наче дав указівку й поплентався на сінник.

Настала ніч. На небі рясно висипали зорі. «Сухий» місяць тільки народився, але на вулиці ще щось можна було розгледіти. Запрацював двигун і «одинадцятка» помчала до Сули. Через годину зупинилися на галявині майже біля берега. Зовсім поряд шуміла річка. На бетонній основі, посеред галявини, височіла тридцятитонна лебідка.

Ми чемно привіталися. Василь про щось домовився з власником, потисли один одному руки й запросили нас скуштувати смажених на вогнищі в’юнів.

Поки випивали за знайомство, я все гарненько роздивився. На протилежному березі до здоровенної верби, через блок, припасований трос від лебідки. Сітка до шести метрів висотою, у якості грузків – силікатні цеглини. Мені пояснили: течія сильна, щоб сітка не спливала. За ніч можна вихопити від ста кілограмів і більше риби – як повезе. Ще погомоніли трохи й вирушили додому.

Від’їхали недалеко, як удалині почулося монотонне пахкання: пах, пах, пах,... Василь зупинився.

Слухай уважно, зараз цирк може бути. Баржа проти течії йде. Раптом звук двигуна став гучнішим та почастішав, наче баржа долає якусь перепону.

- Баржі частенько за собою у воді «кішку» тягнуть - усі сітки їхні. Подвійна вигода: і рибу, і сітки привласнюють. Тут у них не вийде. Лебідку не зрушиш, а трос у п’ятнадцять міліметрів – витримає.

- Пусти сітку, - почулося вдалині.

- Не пущу.

- Я тобі сказав - пусти, гірше буде, - неслося над водою.

- Та пішов ти ...- озвалися з борту.

- Ну, дивись.

Нічну тишу розірвала коротка кулеметна черга з «дегтярьова». Ми аж присіли. Кулі з противним завиванням відрикошетили від залізного борту баржі. Двигун знову рівномірно запихкав, і баржа дала задній хід. Мабуть, бажання заволодіти чужою сіткою минуло.

- А ти як думав? Тут хлопці ще ті! Нікому ні пари з уст. Нічого не чув, не бачив. Зрозумів? – отримав інструкції від Василя.

Через деякий час перекусили вдома й спокійно вмощувалися на сіновалі. Селещина спала, заснули й ми.