Мисливці, як і рибалки, завжди в пошуках нових просторів. Дичини, риби, щоб повно - і ви з насолодою віддаєтесь справі всього життя.

Багато вже часу минуло, а події, у яких мені поталанило брати участь, запам’яталися, наче все відбувалося вчора.

Запросив якось мій приятель Василь відвідати його історичну батьківщину. Майже поруч, від Харкова всього триста сімдесят кілометрів. Ану пригадайте, коли це мисливців лякали відстані? Якщо уважно поглянути на мапу Полтавської області, то майже відразу погляд зупиняється на старовинному місті Лубни. Проведіть поглядом шлях до райцентру Оржиця, а тоді трохи здайте назад і через Онішки до Великої Селещини. А зовсім поряд Мала Селещина. І ви, нарешті, потрапляєте до казкової країни, багатої на пернату (і не тільки) дичину, рибу та геть усе, що водиться в річці та безкінечних болотах.

Річка Сула, що впадає у Кременчуцьке море, від самого гирла, звивається чудернацькою змією - аж за Лохвицю, до Ромен і трохи далі... Сула - річечка неширока, метрів п’ятдесят, а от місцями глибоченька – до шести - восьми метрів. Зате прудка, доки човником переправитесь – зносить далеко. На початку вісімдесятих з Кременчука вверх по Сулі ходили баржі аж до Засулля та Крутого Берега.

А давайте ще поглянемо на мапу, на чудернацьке, нескінченне мереживо всіляких протоків, плес, нових, старих і забутих русел Сули. На водну гладінь різних озер (великого Михайлівського) та безлічі менших і зовсім маленьких, навіть і без назви, які розсипані на сотнях квадратних кілометрів між Плеховом, Тарасівкою, Наріжжям, Матвіївкою, Загреблею та обома Селещинами. У цих місцях, протягом сотень років, на безмежних просторах боліт, жирує дичина та водяться майже всі види річкової риби України.

Ми з тестем радо піддалися на умовляння й вирушили до казкової країни, де небо сіре від качок; а як черпнути підсакою в річці – обов’язково вихопите декілька рибинок.

Їхали довгенько. «Москвича», як не розганяйте, всеодно більше п’ятидесяти кілометрів за годину не проїдете. В обумовленому місці, на трасі, нас привітно зустрів Василь з друзями.

- Ну, як вам наша нова траса, як автобан у німців? Раніше голова колгоспу, як викликали до Лубен, заїжджав «Нивою» на металеві сани і його тракторами тягли по грязюці аж до Оржиці. Чекали до вечора й таким же макаром - додому. А зараз лети куди завгодно, ні грязі, ні ям, – розповідав Василь.

- Усе добре зробили, ось тільки проектувальники або ще хтось трохи прорахувались. Як кажуть «уміла готувати, та не вміла подавати». Мабуть, кошти економили. З квітня по червень, коли річка розливається, до нас у гості – тільки на човні. Дорога в чотирьох місцях на метр зникає під водою, – доповіли друзі.

Дорога спадала все далі до низини, і ми непомітно в’їхали в село. Невеличкі хатинки сором’язливо виглядали з-за парканів досить далеченько від центральної (бо вона єдина в селі) вулиці. Майже біля кожної оселі паслася прив’язана худоба: бички, кози, корови, вівці – навіть помітили двох свиней, загнузданих у якусь чудернацьку упряж.

- Поглянь, чим вони худобу припинають, - звернувся до мене тесть. Тільки тоді я звернув увагу на іржаві залишки гвинтівки, часів Другої світової війни, яку використовували замість прикорня багато років, про що свідчив розклепаний верх. Я уважно роздивився навкруги: геть усі тваринибули припнуті залишками зброї.

- А чому ти дивуєшся? –вів далі Василь.

- У сорок першому в наших болотах німці більшу частину захисників Києва в оточення взяли. По берегах поставили танки і три місяці гатили по болоту, доки нікого живого не зосталося. Мені років десять було, батько криницю чистив – десятків два стволів витяг. Сталюка гарна, міцна, десятками років прикорні з неї не виходять з ладу. А в болоті до цього часу іноді на «подарунки» натрапляємо, – отак-то друже..

Нарешті зупинилися. Розім’яли ноги й рушили до подвір’я. В очі кидалася відсутність дерев. Ні яблуньки, ні грушки, не видно вишень, як у інших селах –куди не глянь, бузок, жасмин та різні кущі.

Фруктові дерева в нас не ростуть, - пояснили нам, – кілька років, і як тільки коріння дістане «велику воду» все, дерево загинуло, феномен якийсь. Біля хвіртки нас привітно зустріли батьки Остап Миколайович та Мотрона Трохимівна.

- Проходьте, люди добрі! Ми вас раді бачити. Не часто до нас приїжджають мисливці аж із самого Харкова! Прошу до оселі. Дорога дальня, мабуть, зголодніли. Я свіженького борщу наварила, скуштуйте, що Бог послав, - щиро запросила до столу господиня.

Обід, як водиться, трохи затягнувся й поступово перейшов у вечерю. Підходили все нові й нові односельчани, поспілкуватися з харківцями. Тільки тесть тримався, як скеля, змагався з Миколайовичем, хто кого переп’є. Час від часу здавалося, що ця святкова вечеря ладна була перетворитися на святковий сніданок, але Мотрона Трохимівна поставила «крапку». Нас із Василем відрядила живність годувати на болото. Мужиків – у ліжко, ранком не те що качку, себе не впізнають, а решту колективу – виставила на вулицю: – Цирк поїхав, вистави не буде.

За хаткою заховався невеличкий город (сотки півтори – не більше), а далі, до очерету шикарні луки, трава по коліно. Захопили мішанку дерті й почимчикували до болота. Стежина, звиваючись між кущиками очерету та невеличкими ковбанями з водою, привела нас на берег. Прикуті до стовпчиків, на воді мирно спочивало десяток довгих, але вузеньких човників. На березі декілька сотень качок намагалися щось видовбати з пустих корит.

- Скажи, будь - ласка, це шо - всі ваші? Скільки ж їх тут? – вихопилося в мене.

- Весною було, мабуть, сотні чотири. У селі, як тільки качки висидять малих, одразу тягнуться в болото. Роками так заведено. Ціле літо живуть в очеретах. По осені, як почне холоднішати, стара качка молодняк додому приводить, навіть дикі іноді зимують у сараї. У цьому році тільки троє диких зимувало , а в минулому році - аж одинадцять. На полювання йти не обов’язково? – пояснював Василь, висипаючи дерть у корита.

- Ну що, на екскурсію сплаваємо? – запропонував він.

Ми вмостилися в доволі хиткому човні, Василь узяв до рук тонку, але міцну жердину й, граціозно штовхаючи човен, ми не попливли – полинули по дзеркальною поверхнею.

- Ти знаєш, у нас, якщо маєш десяток набоїв на відкриття полювання – ти багата людина. Хлопці полюють «за пана й за хама».

- Не зрозумів, поясни.

- Умощуєшся на носі з «ружжом», а напарник керує човном. Не поспішаючи, пливете попід самим очеретом, тихенько-тихенько вибираєте величеньку зграйку крижачків, виціляєте, стріляєте. Як на воді залишилось більше трьох качок з одного пострілу, продовжуєте полювання, а не вцілили – міняєтесь місцями. У селі б’ють тільки сидячу качку, щоб з одного патрона три – п’ять штук, ото охота!

Непомітно минула година, раптом човен зупинився, глибоко ткнувшись носом в очерет. Василь вислизнув із човна, і тільки шелест очерету натякав, що я тут не сам.

- Тримай міцніше! – загорлав Василь, і до човна гепнулася мотузка, досить товста, змотана у бублик.

- А це що таке?

- Тримай мовчки, зараз «зринюка» витягнемо й наберемо риби.

- А що таке «зринюк»?

- Ну, ти прямо як неграмотний, «зринюк» – здоровий кущ очерету, декілька метрів у поперечнику, тільки не росте, а плаває. Я ним протоку до батьківського плеса затуляю. Тут усі болота поділені, як у вас дома городи. Дійшло? – запитав Василь і схопився за мотузку. Через декілька хвилин моїм очам відкрилася казкова картина.

Широке плесо вигнулося дугою майже на кілометр, безліч малесеньких плес, озер, проток доповнювали незвичний краєвид. Усе це оточено непролазними височенними очеретами. Закрився зринюком, і тебе ніхто не відшукає, роби що завгодно. Краса!

По дну човна раз у раз щось чиркало.

- Не звертай уваги, то наші верші стоять. У нас їх мало залишилося, усього півсотні. Батько старий, ремонтувати не хоче.

І з цими словами хазяїн виволік з води ятір. До човна перекочували дві дебелі щуки та десяток золотистих карасів. Через півгодини багатенько свіженької риби ворушилося на дні човна.

- Ну, досить, поїхали додому. Завтра ще свіженької наловимо. Через годину потемніє, а нам ще далеченько до рідного берега вигрібати, - мовив Василь і хутко направив човна у зворотньому напрямку.

Невдовзі посутеніло, на воді подовжились тіні від очерету, почало смеркатись. За чверть години на болото впала темінь, неначе хто вимкнув світло, навіть ніс човна погано видно.

- Не дивуйся. У цих місцях завжди темніє раптово, - озвався Василь.

- А як ти бачиш, куди пливеш?

- Поглянь, на очереті, навіть у суцільній темряві, біліють мітки. На мапі, яку дає єгер на інструктажі, вони всі позначені за номерами: як заблукають, самостійно додому зможуть повернутися. Це наш єгер вигадав, - пояснив керманич. - Раніше на інструктажі перед полюванням домовлялися: як хто заблукає – сидять у болотах до понеділка, а тоді гатять у небо. Полювання закрите – от єгер їх і знаходить. У ньго рекорд: за день вивів на берег дванадцять мисливців. Ранком підемо до ньго за відстрілочними картками – я вас познайомлю.

Через годину, зауважу, без пригод прибули на «базу» і майже «провалилися» в довгожданий сон. А він на Селещині особливо міцний та солодкий.