А чи доводилося вам бувати на початку літа на пасіці десь у степовій Україні? Розложисті балки, у вершинах яких обов’язково заховалися невеличкі ставочки, навівають прохолоду. Безкінечна різноманітність трав буяє всіма кольорами та відтінками веселки, неначе якийсь диво-майстер зіткав цей казковий килим. Несподівано прокидається легенький вітерець. Ледь чутно зашепоче у вершинах тополиної лісосмуги, м’яко скотиться додолу - і пішов-покотився по травичці. Тільки невеличка хвиля, як ранковий бриз на морі, вказує, де він заблукав.

Із самого ранку, майже не присідаючи, пораєшся біля вуликів. У роботящого пасічника турбот на двох вистачить. Відкрив робочий зошит, згадав - і до «бою», іноді навіть без обіду. А годині о третій, четвертій – тільки бджоли починають «нервувати» й майже безпідставно жалити вас, вважайте, ваш робочий день завершився. Як чогось не встигли, зробите наступного дня, коли буде бджолина ласка.

А ось, нарешті, довгожданий обід. Вам доводилося коли-небудь куштувати справжню польову кашу? Щоб на вогнищі і обов’язково в казані та за всіма правилами? Так- от.

Спочатку нарізаєте декілька цибулин, до казана додаєте трохи жиру й добре пересмажуєте. Цибулю виймаєте, доливаєте води й варите тушку невеличкого півника, кіла на три – чотири. Кип’ятите довго на невеличкому багатті, аж доки м’ясо не відпаде від кісточок. Переціжуєте та додаєте пшоно. Обов’язково обдайте його перед цим окропом. Накрили, й хай потроху умліває. Хвилин за п’ять до закінчення процесу приготування заправляєте десятком яєць, укидаєте цибульку, зелень кропу й трішки вершкового масла – закипіло і знімайте з вогню. Боже праведний, яка вона смачна, добра! Пахощі каші, поєднавшись з польовими казковими ароматами незліченних трав, викликають у вас ненаситний апетит. З’їли одну миску, начебто й досить, а рука сама тягнеться за другою. Здолали й другу, здається,що зараз луснете, а все одно очима їв би – так смачно.

Ближче до вечора на пасіку, під затишок густої лісосмуги, що сяє смарагдовою зеленню, завітали друзі. За цілий день добряче наробились, напеклись на сонці, а у вас: вечеря, прохолода, ніжний вітерець ледь торкається обличчя, а на серці тепла хвиля.

Як заведено не нами, ковтнули трохи для апетиту, підвечеряли. Гомоніли про те, про се й непомітно підняли питання перевірок високим керівництвом. Першим «завівся» агроном:

- До району прислали перевіряючих аж із самого Києва. Комплексна перевірка всіх господарств. Де, що залишилося? Як провели посівну? Де, скільки, чого витратили? Одним словом, перевірятимуть геть усе. І треба ж такому трапитись, колгосп «Нашу Україну» перевірятимуть одним із перших...

Головний зоотехнік моментально «захворів», голова виїхав на лікування на два тижні – виразка загострилась. Довелося мені понести основний тягар відповідальності. Якось зовсім і не переймався. Пережили не один десяток комісій - і цих переживемо. Вивеземо на ставок, шашлик, пиво, сто грамів, огірочок – піде, як по маслу.

Ранком поїхав зустрічати комісію до Ліхачового. Глянув і ледь мене трясця не взяла. Перевіряючі – три чарівні, симпатичні дівчини в коротеньких спідницях.

Кожне слово – як викапане, спілкуються виключно рідною мовою, спробував сипнути компліментами, неприступні, як карпатські скелі. За перший день «перекопали» тік, комору, всі склади. Дівчата в нашій конторі хапались за голови, підняли всю бухгалтерію майже за рік.

– Ми на роботі, вечеряти будемо в готелі, а ранком продовжимо перевірку – підвела підсумки робочого дня смуглява кияночка, мабуть, керівник. Дівчата прослизнули до машини, гримнули дверцятами - і тільки курява на дорозі нагадувала, що це не сон.

З-під землі, чи з повітря матеріалізувався голова. Термінова нарада. «Усіх головних спеціалістів – до кабінету», – промовило керівництво, наче до себе, і затрюхикало, підтримуючи «кендюх» руками, до контори.

- Робіть, що завгодно, хоч землю рийте. Найдіть щось таке, що комісії буде до смаку, –підсумував нараду голова, змокрілий від хвилювання, наче втрапив під зливу.

- Як не знайдете – вішайтесь. Дівчатка за три дні колгосп догори дригом перевернуть, як не посадять, то познімають, до біса, усіх! Негайно до роботи! Для всіх я на лікарняному, повернусь із санаторію за два тижні! – промовило керівництво й наче «розтануло» в повітрі.

У конторі закипіла робота. Її стіни зроду не бачили такого завзяття. Не тільки перемовники, а й телефони, «почервоніли» від натуги. Через дві години з’ясували майже все, що потрібно. У киянок, виявляється, свої «таргани» в голові. Вільний час проводять у стрілецькому клубі та рибалять на Дніпрі. П’ють не якесь там вино чи шампанське, а тільки віскі з льодом. А за бажанням, грають у шахи, навіть мають якісь там розряди.

Знання «супротивника» - п»ятдесят відсотків перемоги – кажуть військові.

Укинув до машини пневматичну гвинтівку, декілька коробок з кульками. Керівництво відшукало три пляшки непоганого віскі. Хлопці укомплектували машину вудками для «далекого закидання» й все до них необхідне, і я трохи з острахом поїхав по комісію.

Відбулося все, як по нотах. Розповів байку – рушницю віддавав спеціалісту пристрелювати, у мене не вийшло, а от випробувати не вистачило часу. Дівчата погодилися заїхати на хвилинку на ставок і трохи постріляти. Три коробки куль по п’ятсот штук як не бувало. Через деякий час котрась з дівчат запитала:

- А яка риба водиться у цих місцях?

– Я не рибалка, нічого конкретного відповісти не можу. Але, як ваша ласка, можете самі перевірити якість нашої риби, все необхідне в мене в машині, – вичавив я з себе.

І почалося. Ви навіть уявити не можете, як гарно виглядають троє симпатичних дівчат у момент закидання вудок. Як дивитися збоку, відкриваються такі «краєвиди» - аж дух перехоплює.

Слід відмітити – фахівці. За годину натягали кілограмів п’ятнадцять – двадцять коропчаків. Раз рибу піймали – не викидати ж її, довелося організовувати юшку. Гарна юшка готується години дві.

- Може, трохи пограєте у шахи, – запропонував дівчатам. Погодилися.

На той час у селі завідував бібліотекою такий собі Василь Петрович. Жив самітньо, без жінки, без дітей. Тільки читав книжки та полюбляв грати в шахи. Пам’ять мав виняткову. Легко міг пригадати всі шахові партії видатних гросмейстерів за останні п’ятдесят, а може, й сто років. От його й підсунули пограти з дівчатками. Трохи менше ніж за дві години всі троє здалися на милість сільського «гросмейстера». Петрович подякував за гру й замріяно промовив: «У нашому районі я легко виграю майже у всіх, а з вами довелось добряче повозитись. Будете в наших краях – завітайте до бібліотеки, зіграємо кілька партій!» - сів на свого велосипеда й помчав до улюблених книжок.

Поки смакували юшку, пили по чарці, на землю впали сутінки. Щасливі дівчата подякували за хлібосольний відпочинок і повернулися до готелю в райцентрі.

Наступного дня узгодили акт перевірки.

Та агроном не встиг далі й рота розкрити, як зненацька з-за машини не вистрибнув, а вилетів «кулею» Том голосно ляскаючи та підстрибуючи, як акробат. Над головою собаки порхав невеличкий фазан, вдаючи «підранка». Том за малим зі шкури не вилазив, здавалося, ще декілька сантиметрів - і фазан розпрощається з життям. Хвилин десять ці содом і гомора металася по пасіці, перевертаючи на своєму шляху геть усе. Нарешті птиці ця гра набридла, вона здійнялась над деревами й щезла в тополиній посадці. Том для порядку погасав декілька хвилин, несамовито, без упину ляскаючи на всі боки. Мисливський собака, тут нічого не вдієш – азарт у них у крові. Довелося замкнути в машині, хай заспокоїться, а то ще гарний вечір зіпсує.

Агроном декілька хвилин пригадував, де його перервали і нарешті продовжив:

Написали безліч зауважень, але всі несуттєві, за три дні усунули.

Я гадав, що більше такої симпатичної комісії в житті бачити не доведеться, – з непідробним жалем видавив агроном. Тихенько, як зачаровані, ми притихли біля вогнища.

– Ну, а далі що?

– Що? Ви в нашу контору ходили зерно виписувати? Бачили гарненьке чортенятко на касі. Це одна з тих самих перевіряючих.

– Як так?

- Мене відправили на курси підвищення кваліфікації аж на три тижні, а вони повернулися в колгосп рибку половити. Довелося агроному за ними наглядати.

– І як, рибку піймали? - з чемності запитав Борисович.

– Піймали. Рибку Діаною назвали, зараз у перший клас піде, - з ледь помітною заздрістю замріяно вихопилося в агронома.

Борисович, наш давній напарник по пасіці, поглянув крізь чарку на вогнище й тихенько мовив: « Ну, за комісії, бути добру!». Колись він командував підрозділом ДАЇ району, і йому доводилося неодноразово приймати усіляких перевіряючих.

- Якось викликають мене до райвідділу, обласне керівництво неочікувано нагрянуло, прямо скажемо, з неприємною звісткою. З Києва їдуть полковники перевіряти бойову, фізичну та «моральну» підготовку особового складу ДАЇ. А ви наших співробітників бачили? Як він підтягнеться десять разів на перекладині, коли на його пузі тільки сходиться пасок, з’єднаний з двох штатних, та важить він понад півтора центнера? Ходять, як качки, з натугою перевалюючись, не зможуть стометрівку за п’ятнадцять секунд пробігти...

Керівництво видало цінні вказівки: «Головний перевіряючий може зголоситися тільки на шурпу, і не з свинини чи курки, а тільки з дичини. У вашому підрозділі багато мисливців, от і забезпечте комісію дичиною». Людей відпустили з роботи. Три десятки даїшників цілісінький день «шарилися» по річках, ставках, болотах Харківського району. Качки чомусь не горіли бажанням потрапити до казанка керівництва, навіть якщо воно із самого Києва, зовсім не розуміючи важливості моменту. Та коли якась попадала під постріл, давало взнаки хвилювання, і даїшники «безбожно» мазали. Результат – «убиті» ноги та пустий казанок.

– Довелося мені, як найдосвідченішому, райвідділ з халепи витягати. Сусідка тримала індокачок. За довгі роки без «свіжої крові» порода майже перевелася, качки важили не більше півкілограма. Купив увесь десяток. М’ясо в них темне, жиру немає – у котлі від дикої не відрізниш, – пояснив Борисович.

У яру, біля криниці, за шовкостанцією, мене вже чекали з нетерпінням. Там, як заведено, приймали всі комісії. Багаття розпалили, вода майже закипала. Витяг з мішка качку, підкинув угору – потрібно для вірогідності застрелити. Дзвінко вдарили постріли, та качка злякалася, стала на крило і за секунду її тільки й бачили. Вони хоч і свійські, а літають не гірше диких. Довелося нашим «снайперам» качок позбавляти життя ножем, а вже потім «дострелювати». При такій влучній стрільбі комісію пригощати буде нічим.

Ветеран ДАЇ замовк. Покрутив перед очима порожню пляшку.

- Так, одну хвилиночку, я зараз. І через кілька хвилин на столі з’явилася чвертка чистого спирту. Борисович понад усе полюбляв тільки «екзотичний» напій. Накотили по краплині, Борисович замріяно подивився в темніюче небо й продовжив:

«Шурпу зварили за всіма канонами. Стіл накрили, аж ломився від питва та наїдків. Для достовірності, щоб не вийшло «осічки», у кашу всипали качиного шроту, патронів десять розрядили.

Полковники їдять шурпу, нахвалюють: «Оце краса! У вас у підрозділі фахівці – багато качок набили»! І раз по разу випльовують шріт. Ніхто навіть не припустив, що то не дичина, бо дріб траплявся частенько».

Борисович підняв чарку, хотів щось додати, а тоді тільки й вимовив: «Ну, бути добру!». І з насолодою махнув іще одну чарчину. А що вже розмова зав’язалася, то й спогади не забарились. Тепер уже в мене постала в уяві яскрава картина.

Давненько це було. Тільки призначили керівником відділу, а тут, як на гріх, місяців через два, планова комплексна перевірка ( а вони проводилися один раз на три роки). Колеги співчували. Після таких перевірок у кращому разі – догана, а в основному - знімають з посади. Шкода, зовсім недавно кабінет обмивали.

Зустрів київський потяг. Відвезли гостей до готелю, з’являтися на ясні очі мого керівництва начальство не горіло бажанням, і ми попрямували по об’єктах. Дорогою я запропонував заїхати на пасіку, мовляв, завеземо дружині їжу, а далі за планом. Нічого ніхто не запідозрив, керівництво не заперечувало.

Через годинку доїхали, якраз під обід. Запропонували скуштувати юшку, свіженька підоспіла. Наче випадково, завітав на обід місцевий агроном Сергій.

– А чого це у вас юшка без горілки? – запитав ненароком. – Ви, мабуть, не знаєте, як без ста грамів – то це рибний суп, а під оковиту – юшка!

І почалося. За приїзд, за те, щоб усі були здорові, третій тост, як водиться – за кохання, і так декілька разів.

І коли перевіряючі згадали про мету свого приїзду, агроном, наче ненароком, запропонував: «А як же рибалка? Я домовився з головою, що ви завтра рибалите!». Треба було бачити, якими поглядами обмінялися емісари.

– Ми не можемо встояти проти такої спокусливої пропозиції, – заспішили посадовці й попросилися на відпочинок.

Гарний експромт тоді, коли він якісно та заздалегідь підготовлений. У колгоспі якраз виловлювали рибу видавати людям на зарплатню. От і домовились видати на день - два пізніше. Рибу запустили в чеки (мілкі, невеличкі ставочки, де підрощують малька). Півметра теплої води, трави багато і на кожному квадратному метрі по два - три десятки голодних коропів. Гадаю, як закинути вудку зовсім без наживки, все одно якогось би зачепив та витяг.

Рибалка видалася на славу.

Раптом почули наближення працюючого двигуна. Здавалося, наче гвинтокрил заходить на посадку десь поряд. Шум невпинно наближався, поряд з нами, за деревами, перейшов у завивання, затріщали чагарники - і все затихло. Ми залишили напризволяще всі наші невідкладні справи й рвонули за посадку. Німа сцена. Тракторець «ДСШ» вперся кузовом у товсту осику й заглох. На кермо схилилася гарненька молодичка. Кинулися на допомогу, а вона - п’янюча, як чіп.

– Хлопчики! Які ви всі гарненькі. Чому я вас раніше не бачила? - промовило доволі симпатичне, але ледь «живе» тіло й негайно «відключилося».

Агроном комусь зателефонував. Примчали хлопці на машині, вибачилися за «вторгнення». Їхня компанія щось святкувала на ставку, а дамі заманулося проїхатись на екзотичному транспорті. Нам презентували пляшечку, забрали «тіло» та трактора, а ми з відчуттям виконаного обов’язку повернулися до спогадів:

- Керівництво аж підстрибувало від захоплення. За півдоби кожний натягав кілограмів по десять шикарних коропів. (Згодом я заплатив до каси колгоспу за двадцять п’ять кілограмів риби). Наловилися від душі.

За чотири дні київське керівництво ледь не згоріло як у прямому, так і в переносному сенсі. Ми прогавили момент, коли одному з ревізорів закортіло підсмажитись на сонечку. Тихенько заліг під кущиком, а знайшли його тільки через чотири години. З одного боку – білий як сметана, а з іншого нагадував вареного рака.

- Якщо запитають, скажу, що дорогою довго їхали, а вікна були відчинені й трохи підсмажився. А дружина ще два тижні гостюватиме у тещі, запитати не зможе, де така робота, щоб загоріти голяком та ще й на половину, – підвів теорію під практику горе-рибалка.

Комісія, задоволена якістю «перевірки» смаку коропів і всього - всього, що довелося відвідати на пасіці, чемно розкланялася й вирушила до Києва.

Пройшли роки. Змінилося керівництво. Люди пішли на заслужений відпочинок. Іноді, вітаючи один одного з якоюсь подією, добрим словом згадують цю особливу планову перевірку.

- Якщо вже приймаєте всілякі комісії, головне подати це все під гарним соусом, невимушено, так, наче ви займаєтесь цим кожен день, - підсумував вечерю Борисович. «Давайте по єдиній та й відпочивати», – запропонував агроном.

- Перша година ночі, – замріяно мовив Сергій і додав: – Я вам по-доброму заздрю. Обоє на пенсії, і ніякі перевірки ніколи вам вже не заважатимуть!