Якби в голові не тенькало, що приїхали на полювання, – зроду б не встав. Скосив очі на друзів – вигляд явно не презентабельний. У гості завітали три сестри: труся, мутя та колотя й брат їх бодун, майже нікого не проминули. Ну чому в житті так? Чим краще себе почуваєте звечора – тим гірше на ранок. Кажуть: закон природи – його треба поважати. Що тільки люди не вигадують, щоб поліпшити здоров’я: пють розсіл з бочкових огірків, помідорів, гарячий чай, каву, кисляк; хто похмеляється гаряченьким супчиком; а от декотрі знову звертаються до «зеленого змія». В принципі, неважливо, чим ви лікуєтеся – головне, щоб допомагало.

Наша компанія чим тільки не лікувалася, допомагає частково, трохи легше – і все. Ніяк не отямимось. Звечора треба менше вживати, але ввечері ця істина чомусь з голови випаровується, і згадуєте ви про неї ранком, коли вже нічого змінити не можна.

Ближче до обіду в село почали підтягуватися інші мисливці. Куми, брати, свати, навіть просто знайомі місцевих мешканців – усі, без винятку, горіли бажанням бути в перших лавах стрільців. Почалися суперечки: кому з ким їхати, човнів катастрофічно не вистачає. Напланували не по два чоловіки в човні, а по троє пливти.

За тиждень так наспілкувався з місцевим болотом, що воно мені снитися почало, і я вирішив полювати на березі. Качки літають, де їм заманеться – будуть і над берегами пурхати. Народу в болото зібралося майнути неміряно, по всіх очеретах шастатимуть, піднімуть на крило й найлінивіших качок.

Випросив у приятеля бамбукову вудку, прихопив відро, рушницю й помандрував на берег у засідку. Місцина ще та. З невеличкої копанки до берега звивається мілкий струмочок. На березі ріденькі кущики очерету, за ними наче заховалася сижа, мабуть, в селі хтось полюбляє рибалити вудками, либонь, душу відводить. Дно струмочка викладене камінцями, і під кожним личинка джерельника - біленькі, шустренькі черв’ячки. За півгодини назбирав із сотню – вистачить до сутінок.

Заздалегідь, більш ніж за дві години до відкриття полювання, біля човнів зібрався строкато – різномасний гурт мисливців. Видовище ще те. Хто в камуфляжі, декотрі в спецкостюмах. Іноді очі натрапляють на людей у костюмах при галстуках, у лакових черевиках. Видно, жінки на полювання не відпустили – довелося терміново на «роботу» виходити. По сигнальній ракеті, човни рвонули на мисливські простори. Берег миттю спорожнів – настала блаженна тиша.

Сонечко пригріває, в очеретах цвіріньчать пташки – земний рай для відпочинку. Закинув вудку - і майже одразу клюнуло, підсік – пусто. Що за чортівня? Клює, як навіжене, а витягти не можу. Зробив глибину побільше - на лежачий поплавок, ну тепер хай клює. Поплавок смикнувся, щось його протягло декілька сантиметрів - і знову тиша. Через декілька хвилин – нова спроба: потягає, потягає і заспокоїться. Нарешті рибі набридло гратися в жмурки або розкуштувала наживку. Поплавок спочатку несміливо, а потім все хуткіше й хуткіше наблизився до очерету і раптом занурився на глибину. Я не спасував. Вчасно підсік – великий золотистий карасик, грамів на шістсот, круглий, як пательня, опинився у відрі.

Боже праведний, тут із вудкою можна отримувати велике задоволення! Через п’ять хвилин нове змагання: хто кого надурить - я виграв, другий карасик гепнувся на дно відра. Нарешті до мене дійшло, чого сижу збудували саме тут, в гарному місці. Риба завжди прямує на свіжу воду, от вона й крутиться біля струмка з копанки, там більше кисню в воді.

Дві години пролетіли непомітно. Коли я надумав мотонути за новим відром - це майже повне – на болоті зчинилася стрілянина. Не знаю, скільки піднялося качок у повітря, але на слух гатили так, наче кипіла запекла битва часів Другої світової війни.

Невдовзі над очеретом з’явилась трійка крижачків, які промайнули в мене над головою й сіли на лузі у вирву з водою. Під час війни на лузі падали бомби - от і залишилося десятків зо два ям.

Схопив рушницю й, скрадаючись, почав наближатись до дичини. Пів- години - і я майже поряд, ще декілька метрів - і можна глянути на качок через рамку прицілу. І в цей найвідповідальніший момент поряд заплескали в долоні і бадьорий дівочий голос озвався до мене. Я спантеличено підняв очі й мало не втратив свідомість від здивування.

- Ви так старанно підкрадалися до качок баби Мотрі, що я вами аж замилувалася.

- Які бабині качки? – вихопилося в мене.

- Василь весною надибав декілька кладок яєць на болоті й наділив сусідці. Свійська качка висиділа - от і з’явилися свійські дикі качки. Ви не переживайте, все одно дарма кралися: я їх на стежині стріла, вони бігли у двір на обід, – промовило дівча.

Тільки зараз я оцінив вроду незнайомки. Симпатичне молоденьке дівчисько років вісімнадцяти – двадцяти. Смолянисте волосся, заплетене в тугу косу до пояса, прикрашала квітка ромашки. Великі сині, як море, очі дивилися на мене з цікавістю. Убрана в червону в білий горох блузу з короткими рукавами. Очі мимоволі зупиняються на жіночих принадах, що кокетливо, наче ненавмисно, виглядають із розрізу. Висока, струнка – «кров з молоком», знизу коротенька строката спідничка дозволяла милуватися рідкісної краси ніжками. В руці відерце. Лицем схожанарічкову русалку. Я навіть на хвилинку забув, що я тут роблю.

- А Ви сьогодні тільки свійських качок полюєте чи чимось ще зайняті? – грайливо поцікавилась незнайомка.

- Та ні. Я сьогодні рибалю. Качки - це так, побічний здобуток, - насилу я прийшов до тями.

- А яку рибу ловите, можна глянути?

- Ходімо, я покажу, - вихопилося в мене.

Посиділи півгодини на березі, я показав, як рибалити, і в неї добре почало виходити. Витягла за п’ять хвилин двійко гарненьких карасиків. Попросив трохи порибалити, доки віднесу рушницю в машину (сьогодні вона вже зайва, в уяві визрівало зовсім інше полювання). Метнувся туди-сюди за п’ять хвилин.

- У мене до Вас досить цікава пропозиція, але для цього доведеться сходити до нас додому, може, пройдемось? – сором’язливо запропонувало дівча.

- Мене звуть Марійкою, а як Вас звати, знає майже все село.

Робити нічого, підхопив відро з рибою, її відерце з водою й вирушили до подвір’я.

Чи доводилося вам коли небудь, іти за такою красунею? Як головою не верти, а очі все однона ній зупиняються. Ох, уже ці очі, куди їх подінеш? Така краса – аж дух перехоплює.За кілька хвилин, які здалися мені миттю, ми заходили на подвір’я. Срізь відчувалася господарська рука. Все, що треба, пофарбоване, побілене, квіточки политі, на городі ні бур’янинки.

- Щоб ми не відволікалися, зачекайте, будь-ласка, хвилиночку. Я напою живність, а тоді негайно до наших справ, – мовила красуня в строкатій спідничці й зникла за дверима сараю.

За декілька хвилин моя уява намалювала багатенько приємних фантазій.

- Ви тут не занудьгували? – озвалася юна господиня.

- Про що замріялися? Ходімо зі мною до клуні. Я вам покажу щось цікаве – цікаве! Такої краси, мабуть, і не бачили, її можливо знайти тільки в нашому селі, – за цими словами брязнув замок - і двері відчинилися.

- Заходьте, а я прикрию двері.

Прослизнув у двері - темінь, майже нічого не видно. Уява підказувала: зараз відбудеться щось незвичайне – під стелею блиснуло світло. Усе приміщення заставлено ящиками з добірною картоплею. Дівчина глянула мені в обличчя і, мабуть, щось відчула, бо я був досить спантеличений.

- Мама вчора була на вечері в сусідів. Чула, як ваш тесть переймався купити картоплі, от ми й вирішили вам запропонувати. Ми живемо без батька, гроші нам конче потрібні. Самі бачите, зібрали цілу гору – нам стільки не потрібно, – промовила красунечка, і я пустився з небес на грішну землю.

Мене пригостили чаєм, трохи посиділи. Я подарував юній господині пів- відра карасиків, і ми домовилися зустрітися ввечері.

Присмерком прибули мисливці. Тесть добув півтора десятка качок, інші теж не пасли задніх. За вечерею тільки й балачок: – хто?, як?, – поцілив та скільки ще міг збити, якби не обставини і таке інше.... Слухаєш – не переслухаєш.

… І пішов я знов на те місце, де на чисту воду припливали золоті карасики.

«Це ж треба! Запросила… на картоплю!» - я подумки обурився й голосно зареготав над своєю чоловічою репутацією:

«А хіба заслужив чогось кращого?»

І з соромом згадав свою реакцію на виріз блузки та стрункі ніжки. Лице в мене горіло, наче стояв перед судом.

А сонце заливало багряним світлом темне, вороноване плесо й одкидало скісні мечі проміння з-за позолочених хмар далі на поля соняхів, що посилали останній привіт сонцю своїми важкими похиленими головами в потьмянілих вінках-пелюстках.

Стоїть у мене перед очима ця юна мавка чи берегиня, червоно-вишневим горить її блузка. Чи прийде? Для чого, навіщо приходити до приїжджого чоловіка, який вирвався з душного міста на ці свіжонамальовані Господом луки й водойми, обрамлені високим очеретом, що гойдає на тихому вітерці султани суцвіть.

Що я скажу їй, і чи захоче вона почути мене? Що скаже моє серце, зачинене на залізний замок, як старий сарай з картоплею? Десь уже є ставний юнак, який бачить її уві сні, коли засинає під ранок із засохлою слиною в куточках рота. Він боїться доторкнутись до її тужавого й стрункого, як вишенька, тіла, він ще надто соромливий, щоб прилетіти ранковою пташкою на її вікно, де в шибку стукають зелені віта старої бабусі-верби.

Ловець карасів, шукач безпечних пригод стою я біля свіжого потоку води, де час від часу сплескує риба. Хто вона, ця красива й несподівана, як ластівка дівчина Марійка? Але її погляд, її дзвінкий, як струмочок голос, її мрії… Я теж мрію. Подумав так – і знову від сорому загорілись щоки. Про що мрію? Про рибу, крижнів, дешеву картоплю? Але ж вона надбала її з матір’ю цілу гору! Значить, не така вже вона мрійниця.

Прийде чи ні?

А як прийде – їй-Богу забіжу кудись подалі, сховаю голову в руки й мовчатиму, як риба, що плаває десь під товщею темної води.

- Про що замріялись? – дзвінко пролунало в мене за спиною. – Викликаєте на побачення, а стоїте над водою ні в сих, ні в тих. Принесла я вам пиріжків з картоплею, з тією самою, що лежить у нас у сараї. Спробуйте!

Вона вся була вирізьблена західним сонцем на тлі підсвічених золотом хмар.

- Спробуйте! – Марійка простягла пакунок з пиріжками, раптом нахилилась і поцілувала мене.

- Прощавайте! Приїздіть, коли нова картопля вродить! – пролунало віддаляючись.

І вона зникла, а я подумав, що до нового врожаю картоплі, ой як далеко!