У кожного мисливця, так би мовити, є свій "коник”: до одного – зайці набігають, як навіжені, до другого – лисицю неначе магнітом тягне, а третьому навіть поталанило живого вовка бачити в "дикому” лісі і не по телевізору.

Розповім я вам про мого приятеля Юрка, якого люди ласкаво прозвали „кажанчиком”. Довгенько готувався він у мисливці, збирав гроші, довідки та таке інше, але не безрезультатно. Не минуло трьох років і Юрко – законний мисливець!

Як відомо, полювання – це діло колективне. Завжди під рукою свідки Ваших успіхів, якщо промазали – напарники винуваті не там, не так, і не вчасно мов заважали. По обіду не треба розшукувати співбесідника, щоб душа в душу розібратись за чаркою вогненебезпечної рідини, хто справжній мисливець. Як не крути, а гуртом полювати вправніше. Правда рідко зустрічаються винятки з правил, як кажуть в сім’ї не без  "мисливця одинака”. 

Юрко, міг цілими тижнями блукати безкрайніми мисливськими угіддями Харківського району. Одного дня, на дні глибокої лісової балки, де навіть сонце не пробивається через густе листя вікових дубів, наш мисливець надибав стежку, якою ночами бігали до лісової  "їдальні” дикі кабанчики, невеличке стадо, щось близько двох десятків.

Думка прикрасити вітальню шкурою дикого веприка виникла відразу та надовго засіла у свідомості. Кожної миті, як заплющиш очі, у свідомості виникав образ "дикого кошмару”, що мирно спочиває на підлозі біля канапи.

Як відомо, веприк, то штучка зла. Не дай боже його роздратувати і декілька годин карколомного переслідування Вам забезпечені, одне горе – переслідуєте не ВИ, а ВАС!

Три дні Юрко будував сижу у засідці, вийшла на славу, любо дорого глянути.  Кроків за п’ять від звіриної стежки, між двома дубками, метра півтора-два над землею ловка примостився настил з невеликих дубових паль та ще й драбина до нього прилаштована – мов зазива: „Залазь та чекай на здобич!” 

Ретельно підготувавшись, Юрко з задоволенням оглянув себе в дзеркало: тепленько вдягнутий, ружжо намощене піхтовим маслом, щоб звір не відчув як пахне порох, з кармана стирчить величезний пакунок із їжею – чекай не перечекаєш.

Близько першої години ночі ліс почав оживати: десь мугикнув сич, під деревами то там, то тут щось зашерехтіло, а десь на   стежці почулось наближення звіра – зашурхотіло листя. Хтось почав чухатись біля дерева, голосно хрокаючи -  і вся ця катафонія звуків наближалась до мисливця.

В самий відповідальний момент, коли до здобичі залишилось декілька кроків, через секунду вмикай ліхтаря та шукай на мушці найсмачнішого вепра, Юрко відчув, як кишеня з їжею почала тихесенько смикатись та підніматись до гори. „Мабуть зачепився за гілляку” – майнула думка, а рука чомусь замість деревини наштовхнулась на щось незбагненне, моторошно холодне, мокре, бридке, вкрите  рідкою шерстю, мало того, Воно було живе!  

По спині „побігли мурахи” завбільшки з кулак, ноги заніміли, в голові хаос фантастичних припущень, мало не зомлів зі страху. Мимо волі   нічний ліс розітнув жахливий крик, який більше нагадував передсмертний рик пораненого звіра, ніж голос людини. Мисливець навіть не пам’ятає, як він зкотився з настилу і за декілька хвилин, навпростець через ліс, домчав до крайньої хати, подолавши   чотири кілометри непролазних хащів.

На ту біду поверталась додому третя зміна скло¬заводу – виключно молодиці та всі з Озеряни – це таке селище під Мерефою. Уявіть  на хвильку цю картину: із-за вугла вискочив дебелий  мужичара, одяг обшарпаний, подертий, в руках ружжо, очі здоровенні (самі розумієте злякався). Патли стирчать у різні боки, як у їжака голки, розірвана шапка теліпається на спині, ноги тремтять, а вимовити нічого не може, тільки мугикає. 

Від несподіванки жінки пронизливо заверещали та так голосно , що собаки по сусідських дворах позривались з цепу та позабігали, не кажучи вже про нашого горе-мисливця..

На ранок Юрко, оговтавшись на місці, так би мовити пригоди, з’ясував, що йому допомагало  "полювати”  лосеня. Що ти з нього візьмеш? – мале, дурне, мабуть дуже їсти хотіло, або просто йому забажалось приєднатися до гурту справжніх мисливців.

Через неділю, коли вилили "переполох” і  Юрко почав розмовляти не затинаючись, він з насолодою розповідав, як від його "душевного” нічного крику не тільки кабани забігли так, що почали ходити в ночі до води навіть сусідніми ярками, а і нічна зміна молодиць почала добиратись до дому виключно в обхід лісового масиву.