В мальовничому селищі Закутнівка, яке причаїлось на берегах річки Орільки в десяти кілометрах від Краснопавлівки, що під Лозовою, зібрався осередок справжніх мисливців , мало того , що фахівці – кожний це колоритна постать і про їхні пригоди під час полювання можливо розповідати годинами. При цьому , зауважу я Вам, події в бувальщинах мало відрізняються від того, що було в дійсності, можливо тільки в незначних деталях.

  Поталанило і нам прийняти участь у відкритті полювання на качку. На другу суботу серпня, до самих сутінок, старанно витоптували ожеред на берегах Орільки, по коліна в багнюці, мало не попадали від утоми. Юшку варити вирішили біля ставка „ за Орликом”. Місцина тиха, віддалена, ніхто не заважатиме поспілкуватись та підвести підсумки першого дня полювання.

  Попадали біля багаття, в казані тихенько дозріває куліш, у вогнищі шиплять та потріскують дрова, на небі рясно висипали зорі, тиша. Слово по слову почали згадувати пригоди, перебиваючи один одного доводили хто вправніше поцілив минулих років, стільки качок впало після його єдиного пострілу. Чому не взяв? – ожеред надто густий, берег як справжнє болото, ряска на воді під десять сантиметрів, вода крижана – все проти Вас, відшукати здобич просто неможливо.

  Микола сидів біля вогнища не приймаючи участі в суперечках. Замріяним оком поглядаючи на оповідачів, які завзято намагалися бажане видати за дійсність. Після хвацького тосту за успішне відкриття полювання, коли трохи спала напруженість, на пропозицію розповісти щось з власного досвіду, Микола відмовився. Якось підозріло промугикав, що за п’ять років полювання, в його житті, якоїсь пригоди або виняткового пострілу не було. Під „тиском” незаперечних фактів та наполягань напарників Микола таки „пригадав” один випадок і без особливого завзяття почав розповідати.

  Поза той рік під Закутнівкою з’явився вовк. Спочатку по селу пропало декілька собак, трохи згодом десь поділися кілька ягнят, а коли майже на очах у всього села сірий приватизував теля, чаша терпіння переповнилась.

  Геть усі зажа­дали від мисливців вжити негайних заходів, конче треба вовка убити. А як не вийде, то хоч наля­кати добряче, щоб забіг подалі.

  Якщо вбити, то треба знати як. До цього часу зустрі­чатись з вовком на полюванні не доводилось, а бачив їх Микола тільки в звіринці та по теле­візору.

 

  Робити нічого, подався до агроно­ма, випросив книжку для мисливців „Сабанєєва”, та три дні вивчав потаємні прийоми полювання на хижаків. На протязі тижня мисливець, разом з вірним поміч­ником, дослідивши тисячі дві гектарів мисливських угідь, таки надибали місце „дислокації” сірого розбійника.

  Треба відзначити, що мисливський соба­ка у Миколи, хоч і не чистокровна лягава а суміш дратхара з німецькою вівчаркою, але на полюванні дасть фору і більш маститим чистокровкам. На полюванні невтомний, може годинами не вилазити з ожереду а як прищучить зайця підранка, вже не кине, вважайте здобич Ваша.

  До нічної засідки, як рекомендує спеціаліст, почав готуватись заздалегідь і ретельно. Самі розумієте - вовк то хижак, а з ним не до розваг. Проґавите якусь незначну дрібницю при підготовці і в кращому разі, якщо звісно залишитесь живі, Ви – каліка. При полюванні на хижака дрібниць не буває.

  Одежу виправ узваром полину, рушницю надраїв та намастив піхтовим маслом. Дві години парився у бані з настоянкою чебрецю та шавлії лугової. Перед самим виходом „збісився” собака, виє, скаче, ніяк від нього не відчепися –не бажає відпускати самого на полювання, довелось зачинити у коморі.

  Довгенько добирався до місця, глибока балка аж під Гарівкою. Заросла ожередом та непролазними хащами верболозу, люди років із двадцять до неї носа не потикали, робити там нічого, суцільний солончак. Тихенько, як військові по пластунські, підкрався до виходу з балки. Заліг затамувавши подих з навітряної сторони, чогось лячно. Ледь чутний вітерець наповнює повітря ароматом нічних квітів. Десь в далині надриваються цикади, величезна повна луна, „циганське сонце”, висвітлює рухливі силуети казкових тіней. Відволікають увагу нескінченні загони голодних комарів.

  Через три години очікування зненацька нічну тишу розітнув моторошно тягучий бойовий клич вовка. Низьке виття, здавалося, залазить Вам у душу, дістає до самих печінок. Руки мимоволі затремтіли, по спині поповзли „мурахи” завбільшки з кулак, чоло зросив холодний піт.

  Через хвилину сірий знову завив, на цей раз ближче до виходу з яруги і замовк на пів ноти, наче захлинувся. Час уповільнився, навіть комарі здалося літають як під час уповільненої зйомки у кіно. Біля стежки зашерехтіла трава, мов постріл під ногою хижака хруснула гілочка. Очі з напругою вдивлялися в стежку, шукаючи силует вовка.

 

  Зненацька, в цілковитій тиші, біля вуха в потилицю щось гаряче захекало, У носі засвербіло від огидного смороду зваляної мокрої вовни і здоровенна лапа свинцевим тягарем надавила між лопатками. Думка про закривавлені ікла, що впиваються в шию, підкинула мисливця метра на два в гору і через декілька секунд лише далеке тупотіння нагадувало про присутність людини.

  Зі швидкістю кращих у світі спринтерів Микола, навіть не розбираючи дороги, ретирувався до рідної хати, спиною відчуваючи звіра, який тінню летів на кілька метрів позаду. Перемахнувши двохметрові ворота рідної садиби горе мисливець з полегшеністю завмер, відсапуючись від напруження. Сильний удар у хвіртку сповістив про прибуття хижака. Вдома, як відомо, і стіни допомагають, миттю видерся на ворота, вицілив і з подивом упізнав у страшному хижаку свого рідного собаку, який весело підстрибував біля воріт.

 

На сполох з хати вискочила заспана жінка і не надто соромлячись народних висловів ненормативної лексики, порекомендувала нашому мисливцю звісно разом з собакою забиратись де інде і як умога подалі. Бачте моду взяли, один виє як скажений, випускай його серед ночі, другий горланить як навіжений –не дає жінці поспати після нічної зміни на току.

  Микола замовк, підняв келиха, замріяно мовив –ну за все добре ...і більше того вечора ми не почули від нього ні єдиного слова.

  Буває і таке.