Тільки - но засіріло над обрієм, Михайло Максимович з натугою ледь розплющив очі. На годиннику чверть на п’яту, як не тяжко, а робити треба. Господарство, дай боже кожному, за годину всіх чи й нагодуєш. Голова після вчорашнього трохи заважка, та це діло звичайне, до сьомої години, поки йти на наряд, має вивітритися.

Днів вісім лило як з відра. Хліб вже декілька днів як потрібно косити, а злива заважала. Жнива – це святе. Майже добу за комірець не капає, у полі просохло, отже, всіх водіїв задіють біля комбайнів. Вивіз зерна на тік - добра робота, гарно платять, скільки вивезеш – усе твоє. Ця думка «гріла серце», чого гріха таїти, може, ще й «калим» який попаде.

Але, кажуть, як з ранку не заладиться, так цілий день і не щастить. Розпочалося все з корови. Тільки почав прибирати, ковзнув на мокрих дошках і вляпався в кізяки майже по вуха. Поки обмився, переодягнувся, трохи затримався. Як результат – запізнився на службовий автобус, добирався на велосипеді й на наряд запізнився.

Усі люди як люди - зерно возити. Там і заробіток, та й трохи зерна попаде. А Михайлу Максимовичу – розвозити обіди механізаторам. Це, доповім я вам, цілісінький день зайнятий. Сніданок, обід, вечерю розвези і все мотайся туди-сюди по декілька раз на день, аж до пізнього вечора.

Робити нічого – якось працювати треба. Слава богу, до й після обіду нічого не трапилося, а після вечері отримав додаткове завдання. Потрапив на очі механіку, той і напосівся: «Розвезеш вечерю на Гарівку, Хомичівку, Шевченків та Капустенків хутори, а тоді отримаєш у коморі запчастини і закинеш у «Чернігівське» за Краснопавлівкою. Там наша бригада механізаторів сусідам допомагає. Трохи підламалися, а ти допоможеш відремонтувати!»

Як не викручувався, нічого не допомогло – довелося їхати. На диво, хутко впоралися. А тамтешній бригадир ще й могорич викотив за оперативну поміч.

Та не буду я пити, бо мені майже тридцять кілометрів до хати їхати,

слабенько «віднєкувався» Максимович. Бригадир стояв на своєму: «Всього два кілометри по трасі, а далі в Роздоллі на переїзд, а там полями, полями і вдома». Не встояв. Потягнули пляшечку на двох і вирушив додому. Спочатку все йшло добре, і раптом, коли майже проскочив трасу й до переїзду залишилося метрів триста, «фортуна повернулася до водія кормою». Як тільки машина скотилася у глибоченьку балку, водій зустрічної машини заблимав фарами. Майже усі водії так попереджають зустрічних про даїшників, які зачаїлися десь попереду.

Максимович зупинив машину, відкрив капот, покопирсався хвилин п’ять у моторі й зробив вигляд , що дзвонить по стільниковому телефону. Це в наш час телефони в кожного в кишені, а тоді тільки входили в моду. Даішники, які заховали машину в кущах на горі, раз по раз підозріло поглядали в бік нашого водія. Максимович понад годину робив вигляд, що лагодить машину. Даішники навіть і не збиралися покидати «хлібну місцину». Перед балочкою стояв знак обмеження швидкості, й усі водії добряче розганялися, аби вискочити на швидкості на гору. А тут, як чортеня з табакерки, наче з- під землі, з’являвся міліціянт з радаром. Так і почалося змагання між нашим водієм та «дорожними шабаями» - «хто кого перечекає?».

Михайло дістав з-під сідушки вудку, присів на обочину та закинув снасть у ковдобаню. У цьому місці, між трасою та залізничною колією, скреперами брали грунт. Дощило тиждень, і каламутна вода з полів вщерть наповнила яму. Добра така ковдобаня, простяглась майже до залізничної колії. Просидів годину. Даішники періодично косилися на водія, але й не збиралися покидати «тепленьку» місцину. Раптом Максимовича осінило. Хлопці замовили придбати на закуску оселедця: після роботи в гаражі, за давньою традицією, відзначали кінець робочого дня. Він тихенько начепив оселедця на гачок, закинув у воду і, як тільки міліціонер глянув у його бік, артистично, з пафосом витяг на світ божий рибину. Сонце сідало за обрій, і оселедець виблискував у його променях, наче срібло. Як тільки даішники одверталися, оселедець знову «пірнав» у каламутну воду. І як наш водій помічав, що за ним спостерігають, – знову витягав з води рибину. Навіть коли поряд проходила електричка, Максимович примудрився тричі витягти оселедця з води.

Невдовзі не витримали нерви у стражів порядку. Раптово заревів мотор - і машина з мигалками хутко щезла в напрямку Лозової. Водій пожбурив вудку з оселедцем до кузова й через деякий час без пригод прибув у гараж. Оселедиць прибув якраз вчасно, хоча трохи й попахав багном.

Наступного дня все налагодилося. Отримав завдання відвезти зерно на Лозівський хлібоприймальний пункт. Махнув короткою дорогою по грунтівці через Роздолля. Вискочив на трасу якраз перед балкою, де учора «паслись» даішники і знизив швидкість.

Дивно, але на трасі машини стражів порядку не було. Раптом у вибалку водій з подивом побачив великий гурт рибаків, які густо обсіли калюжу з усіх боків. Хто сидів з одною вудкою, а у декотрих було й по дві, три. Мало того, він раптово упізнав майже весь склад державної автоінспекції - усі сиділи над калюжею з каламутною водою, вдивляючись у мертво стоячі поплавки. З ними були рибалки з електрички, які бачили, як мужик тягав «білих амурів» одного за другим.

Михайло піддав газку, хутко проскочив рибалок (а то, не дай Боже, хто пізнає учорашнього колегу).

За чутками, декотрі вперті рибалки ще три дні намагалися спіймати рибку в каламутній дощовій воді. Та кльову чомусь так і не дочекалися.. Мабуть, уночі хтось волоком гарненько прочесав «заповітне» рибне місце.